Якось дивно виглядає, що твої діти матимуть квартири, а мій син ні. Давай купимо йому квартиру в іпотеку!
Останнім часом мій чоловік Андрій почав говорити, що мої діти мають житло, а його син ні. Треба, мовляв, його теж забезпечити. Спробую пояснити: мої діти це і мої, і Андрієві, а син Андрія дитина з його першого шлюбу.
Чому я повинна цим перейматися і хвилюватися за майбутнє для його сина? Так, я знала, що до мене Андрій був одружений і мав дитину, тому й не поспішала виходити за нього заміж.
Ми жили разом три роки до весілля. Я уважно приглядалася до його ставлення до колишньої дружини і дитини. Через рік після весілля я народила сина. Ще через два роки другого сина.
Я повністю задоволена Андрієм як чоловіком і як батьком. Він дбає про мене й наших дітей, працює на хорошій роботі, заробляє добре. Звісно, часом бувають непорозуміння, іноді навіть сварки, але в якій сімї такого не буває?
Жили ми в моїй квартирі, яку я отримала у спадок від батька. Моя мама ще коли я була в садочку, розлучилася з ним. Потім вдруге вийшла заміж, але від другого чоловіка дітей у неї не було.
Андрій і його перша дружина все життя орендували житло, збирали гроші на іпотеку, але заощадити так і не змогли. Після розлучення вона повернулася до батьків, а Андрій жив у гуртожитку.
Коли ми одружилися, він переїхав до мене. Ми не звертали уваги, чия квартира просто жили, ремонти разом робили, меблі купували. Але півтора року тому послідовно померли обидві мої бабусі: мамина й тата. І обидві залишили мені квартири в спадок.
Поки діти малі, вирішила ці квартири здавати. А потім віддам кожному сину по квартирі. Зараз гроші від оренди однієї квартири віддаю мамі для доплати до пенсії. Інші гроші йдуть мені на додачу до зарплати. Гроші ж ніколи не бувають зайвими.
Чоловік у мої квартирні справи не ліз, бо розумів, що не має до них жодного стосунку. Я одразу сказала: коли наші діти виростуть, одна квартира дістанеться кожному. Він погодився. На цьому поставили крапку.
А тут Андрій каже мені:
Мій син через кілька років закінчує школу. Він уже дорослий, треба думати про його майбутнє.
Я ще не розуміла, до чого він веде, але уважно слухала.
Твої діти матимуть квартири, мій ні! Давай купимо Сергію квартиру в іпотеку! сказав Андрій.
Я просто оніміла. Мала купу питань. Насамперед спитала: чому наші спільні діти раптом стали тільки моїми? Андрій відмахнувся, просить не чіплятися до слів.
Але мій син ніколи нічого не успадкує. Хочу, щоб у нього була власна квартира!
Ти молодець, що про нього думаєш! Але у твого сина є і мати, і батько саме ви маєте цим опікуvatись. Чому цим не займається його мама?
Чоловік почав пояснювати, що його колишня заробляє копійки, живе на допомогу батьків, а сам він іпотеку не потягне. Але якщо я допоможу, то все складеться. Виходить, я маю погодитись, щоб Андрій взяв іпотеку на квартиру для сина, але виплачувати її будемо ми з ним разом, з наших спільних зарплат і додатково з грошей за оренду моїх квартир. Квартира ж буде оформлена на його сина.
У нас дві нормальні зарплати і ще гроші з оренди! Вийде! переконував Андрій.
Може, й вийде, тільки заощаджувати мусимо суттєво. До того ж Андрій і так платить аліменти. А як син буде вступати до університету, знову доведеться допомагати, адже його мати не зможе. Виходить, задля сина Андрія ні я, ні мої діти не зможемо ні у відпустку поїхати, ні моря побачити. На всьому доведеться економити. Для чого? Щоб Андрія всі вважали ідеальним татом?
Я би ще зрозуміла цю розмову, якби Андрій забезпечив житлом наших спільних дітей, а разом з тим хотів допомогти старшому сину. Але ж це я вирішувала це питання для своїх дітей. Чоловік не доклав жодної гривні. Чому я маю виплачувати іпотеку для його сина?
Я одразу сказала: якщо ти так переживаєш, нехай його мама бере іпотеку. Нехай сама й погашає кредит з аліментів.
Але я до цього стосунку мати не хочу!
Чоловік на мене страшенно образився, вже тиждень не розмовляє. Шкода, що він мене зовсім не розумієЯ намагалася зрозуміти почуття Андрія, але ще раз повернулась до простих фактів: наші спільні діти забезпечені тому, що про це подбала я; його син у полі зору обох своїх батьків, і якщо Андрій так сильно прагне допомогти рішення лише за ним, але не за рахунок наших дітей.
Дні минали в мовчазній напрузі, наче повітря в домі стало наелектризованим. Я бачила, як Андрій турбується, та водночас почувала, що віддала все, що могла, для спільної родини. Я приготувала вечерю, поставила келихи з вином, і за столом нарешті сказала:
Слухай, я поважаю твою турботу про Сергія. Але розумієш, жертвувати нашою стабільністю й майбутнім наших дітей неправильно. Давай думати разом, як допомогти йому, але без іпотеки й шалених боргів. Україна не Голлівуд. У нас усе здобувають наполегливістю та любовю, а не мріями про рівність.
Андрій довго дивився на мене і нарешті тихо відповів:
Може, я й справді погарячкував. Мені просто хочеться, щоб усі мої діти були щасливі.
Я взяла його за руку:
Вони можуть бути щасливі й без картинок з казки про ідеальні квартири. Головне любов і підтримка. Батько потрібен не лише для житла, а для справжньої присутності.
Того вечора ми говорили довго. Вперше за стільки днів у вікнах нашої квартири знову засвітився теплий затишок. Ми зрозуміли: справжня родина це не квадратні метри, а спосіб бути разом, чути й розуміти одне одного.
А житло З цим наші діти впораються. Головне, щоб вони мали поруч люблячих і мудрих батьків, а не список нерухомості.
