**Непрохані гості**
Телефон розбудив Маряну о пятій ранку. Дзвонили з незнайомого номера.
Так, сухо відповіла вона.
Маряночко? лунав у трубці голос жінки, радісний і голосний. Це ти?
Я, байдуже промовила Маряна.
А це я! ще веселіше продовжила жінка. Ти мене впізнала?
Впізнала, збрехала Маряна, щоб не образити, хоча й гадки не мала, хто це.
Я ж знала, що ти одразу зрозумієш! захоплено защебетала та. Як же добре, що тебе додзвонилась! Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Поїзд прибув годину тому. Ти мене добре чуєш?
Добре.
Голосок у тебе тихий Усе гаразд, Марясю?
Усе добре.
Ну, слава Богу! Спочатку хотіли в готель, думали нема в цьому місті родичів. А потім згадали про тебе! Уяви?
Уявляю.
Як же ми тоді зраділи! Особливо дітки.
Не сумніваюся.
А мій Олексій одразу каже: «Подзвони Маряні! Вона ж нас не відмовить!»
І не відмовила.
То можна до тебе? Я ж правильно зрозуміла?
Так. Можна.
Ми ненадовго! поспішила заспокоїти жінка. На пару тижнів. Погуляємо містом, а потім додому. Бо, як то кажуть, у гостях добре, а вдома ліпше. Згодна?
Згодна.
Ми так і знали! Особливо Олексій. Каже: «Маряна нас прийме, адже ми ж родичі!» Хоч і далекі, хоч десять років не бачились, але ж кров! Правда?
Правда.
Ти зараз одна?
Одна.
У трьохкімнатній?
Так.
То ми до тебе їдемо?
Їдьте.
Будемо за годину. Ти ж на тій самій квартирі?
На тій самій.
Чекай нас!
Чекаю.
Маряна вимкнула телефон, кинула його на ліжко, натягнула ковдру на голову й заснула, не турбуючись, що так і не згадала, хто їй дзвонив.
За годину пролунав дзвінок у двері. Вона глянула на годинник, закрила очі й повернулася на бік. Телефон дзвонив знову. Маряна спала.
Незабаром у двері застукали. Їй було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, буркнула вона, не відкриваючи очей.
Марясю? знову озвався знайомий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш!
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю
Спробуйте ще раз.
У квартирі знову пролунав дзвінок.
Дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Маряна, не чую. А тепер постукайте.
У двері постукали.
Ми стукаємо!
Ні, не чую.
Щось я заплуталась знизила голос жінка.
Що?
А де ти зараз, Марясю?
Як «де»? Вдома.
Де саме вдома?
У Вінниці, випадково вимовила Маряна. Де ж ще?
Як у Вінниці? А чому не в Одесі?
Переїхала девять років тому. Після розлучення.
Чому?
Чому розлучилася?
Чому переїхала?
Набрид Одеса. Забагато поганих спогадів.
У Вінниці краще?
Набагато.
Що саме?
Усе. І спогадів поганих немає. Та що я тобі розказую? Приїжджайте самі побачите. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Тарас, молодший Ярик. Ярик ось третій рік до університету збирається
Ну то приїжджайте всі! У нас тут теж гарний універ.
Коли?
Та хоча б зараз.
Зараз не вийде У мене в Одесі купа справ. Ярик хоче вступати тільки там. А ми взагалі приїхали, щоб влаштуватися на роботу. Думали, з тобою рік поживемо. Але ось як вийшло
То сьогодні не приїдете?
Ні
Шкода. Я вже готувалася.
І нам шкода! Ти ж не уявляєш, як
Уявляю.
Ні, не уявляєш! Коли подумаю, що нас чекає, аж жити не хочеться.
Маряна вирішила досить.
Ну, добре, сказала вона. Якщо зараз не виходить, приїжджайте пізніше. Завжди вам рада. А як оселитеся в Одесі одразу дай адресу. Я до вас у гості! Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі, окрім вас, нікого й нема. Домовились? Напишеш мені?
Але відповіді Маряна не почула звязок перервався.
