Жахлива помилка
Соломія прокинулася від болю. Щось важливе снилося їй перед пробудженням, але біль у животі відволік, і сон розтанув, як дим. Ніколи ще так не боліло — аж у спину віддавало.
Вона лежала, прислухаючись до власного тіла. Біль ніби затихав. Обережно сіла на ліжку, але варто було спробувати встати — і гостре відчуття пройшлося по животу з новою силою. Соломія скрикнула і сповзла на підлогу. На колінах доповзла до комода, де лежав телефон, і, тримаючись однією рукою за підлогу, набрала «швидку».
«Треба заспокоїтися, вони зараз приїдуть», — намагалася вона себе впевнити. Але ж двері! Хто відчинить? Ось воно, справжнє прокляття самотності — не те, що води не подай, а те, що й двері для порятунку не відкриє ніхто. Соломія до крови вкусила губу, зібрала всі сили й таки підвелася, відчинила замок — і втратила свідомість.
З пам’яті промайнули уривчасті фрази, хтось щось питав, вона навіть відповідала — чи це здалося?
Очнулася в палаті. Низьке осіннє сонце сліпило у вікно. Відвернулася — і знову різкий біль під грудьми. Живіт був незвично великий, напружений, але біль майже зник.
Буквально вчора, коли знову намагалася розірвати стосунки з Олегом, думала: «Краще вмерти, ніж так жити». Немає ні чоловіка, ні дітей. Нікого. Навіщо взагалі існувати? Але вночі, коли життя буквально вислизнуло з рук, злякалася смерті. Так раптово. Так самотно.
— Очуняла? Зараз медсестру покличу.
Соломія повернула голову до сусідки по палаті — товстенької жінки невизначеного віку у фланелевій халатині з жовтими квітами.
Незабаром зайшла медсестра.
— Як почуваєтеся? — спитала вона. Молода, рум’яна. Чи то так здавалося через рожеву медичну шапочку?
— Добре. А що зі мною?
— Лікар зараз прийде, пояснить, — відповіла дівчина з косою до пояса.
— Ти в гінекології. Дві години тому тебе привезли. Міцно ж ти спала, дівчино, — похвалила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом у магазинах і транспорті її частіше називали «жінкою» чи «громадянкою». І ось — знову «дівчина». Хоч яка вона дівчина у сорок два? Через це, мабуть, і відмахувалася від знайомств: «Мій час минув, пізно, нікого мені не треба». Через це й намагалася розійтися з Олегом — але він завжди повертався.
— Як почуваєтеся? — До палати зайшов лікар років п’ятдесяти.
— Лікарю, що сталося? Мені робили операцію? Як повітряну кульку проковтнула.
— Бойко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та неохоче пішла, а Соломія подякувала лікареві поглядом.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.
— Як?! — Соломія ледь не підскочила, і м’язи живота різко нагадали про себе.
— А що вас так здивувало?
— Мені ж ставили безпліддя!
— Ну, це не виключає можливості позаматкової вагітності, а то й звичайної. У житті бувають дива. Полежите тут ще кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму.
Соломія перетравлювала цю інформацію. Їй ж казали, що дітей не буде! Чоловік через це й пішов. Хоч, звичайно, це була просто відмазка для його зрад. «Невже я можу завагітніти? Та що я кажу — сорок два, які вже діти? Чому я не спитала у лікаря відразу?!»
Вона підвелася, спустила ноги. На підлозі стояли капці, на ліжку висів її халат. Схоже, «швидка» прихопила. Болі не було, тільки м’язи ніяково ніяли.
Халат на плечі, капці на ноги — і вперед. Голова трохи крутилася — мабуть, після наркозу. У кишені важчали ключі. «Значить, квартиру замкнули».
Дзеркала над умивальником не було. Соломія пригладила волосся рукою й вийшла у коридор. Дійшла до дверей з табличкою «Ординаторська», але вони були зачинені. Пішла далі, до медсестри, щоб дізнатися, коли прийде лікар.
Але голова закрутилася сильніше, до горла підкачувала нудота. Вона сіла на диванчик у холі, не дійшовши до поста.
«Цікаво, чи зрадів би Олег, якби дізнався, що я могла завагітніти від нього?» Вони познайомилися п’ять років тому. Відразу попередив: «Я одружений. Пізно одружився. Дочка маленька».
Роман розвинувся швидко. Соломія ні на що не сподівалася. Багато разів намагалася розірвати стосунки. Він ображався, йшов, але повертався. Спочатку обіцяв піти від дружини, коли донечка підросте, а дружина вийде на роботу. Але донька пішла до школи, а він так і залишився в сім’ї. Соломія вже нічого не питала. Кожен раз казала собі: «Останній», — але він приходив, і вона знову впускала його.
Її думки перервав розговор. З холу не було видно медсестринського поста, але вона чітко почула своє прізвище.
— Уявіш, під час операції Ковальчук виявив у не— пухлину. Величезну. — голос рум’яної медсестри з косою звучав незворушно.
