Випадковий гріх, який не пробачили
— Олю, що з тобою?! — злякалася Марія, побачивши, як подруга зблідла, втупившись у екран телефона.
— Наталка померла… — прошепотіла Ольга.
— Наталка? У тебе була сестра? Ти ж ніколи не розповідала. Це двоюрідна?
— Ні… рідна. Просто ми не спілкувалися майже двадцять років. Я… не могла.
— Господи… А скільки їй було?
— На дев’ять років старша за мене. П’ятдесят вісім…
— І що, хворіла?
— Я не знаю, Марусю… Я взагалі нічого не знаю… — Ольга заридала, випустивши телефон з рук.
Коли Олі було всього три роки, її старша сестра Наталка вже доглядала за нею, як за власною дитиною. Батьки працювали з ранку до ночі, і вся турбота про малу лягла на Наталку. Вони були нерозлучні — Наталка росла, а Оля дорослішала поруч із нею.
Коли Наталці виповнилося вісімнадцять, вона вийшла заміж за Олега. Його любили всі. А особливо Оля. Вона була в нього закохана. Серйозно казала, що вийде заміж тільки за такого, як він.
Родина жила дружно, стосунки між сестрами були теплими, майже зливались у одну душу. Коли Наталка з чоловіком переїхала до іншого міста, до Харкова, через роботу, Оля часто приїздила до них на вихідні.
Вони годинами сиділи вдвох на кухні, перебирали спогади, ділились думками. Олег не заважав — він знав, що це важливо для обох.
Оля теж вийшла заміж. Не вдало. Чоловік виявився тихим алкоголіком. Тримався на кодуванні, а потім зірвався. Оля подала на розлучення. І саме тоді все й сталося. Те, що зруйнувало їхнє життя.
Олег приїхав у рідне місто у відрядження. Наталка попросила його відвідати сестру:
— Ти їй як брат. Поговори. Їй зараз дуже важко. Скажи, що вона не одна…
— Звичайно, — кивнув він. — Я ж пам’ятаю, яка вона крихка всередині.
Він купив фруктів, вина, улюблені цукерки Олі. Подзвонив у двері. Довго ніхто не відчиняв. Вже хотів йти.
Коли двері відчинилися, на порозі стояла вона — спустошена, з напухлими від сліз очима.
— Добре, що прийшов… — ледве вимовила.
Вони сіли за стіл. Оля мовчала, а Олег намагався її підбадьорити, розповідав про роботу, про синів.
Вона слухала, а потім раптом заговорила:
— Я не витримала, Олежу. Він пив, опускався… Як звір… Мені здавалося, що він схожий на тебе. Тому й вийшла за нього. А він… був зовсім не ти.
— Не кажи так, Олю… — тихо сказав він. — Ти заслуговуєш зовсім іншого.
Вона підійшла до вікна. Він підвівся, обійняв її ззаду:
— Поплач… стане легше.
Вона обернулася, і в її погляді було стільки болю, стільки самотності… Він притягнув її до себе. Не пам’ятав, як їхні губи зустрілися. Не розумів, як опинився з нею у ліжку.
Вранці вони прокинулися поруч. Олег мовчки одягнувся і пішов. Оля залишилася лежати, дивлячись у стелю, не вірячи в те, що сталося.
З того часу між ними пролегла прірва. Ніхто не знав, що трапилося. Ніхто й не здогадувався.
Оля почала рідше приїздити до сестри. Наталка не розуміла:
— Чому ти уникаєш мене? Що я зробила не так?
Оля не могла зізнатися, що зрадила сестрі з її чоловіком. Не могла. Хотіла забути, викреслити. Але в серці — пекло.
Олег теж стражував. Він любив Наталку. Ніколи не зраджував. До того вечора. І тепер жив із провиною, схованою в найтемнішому куточку душі.
Минали роки. Оля знову вийшла заміж, народила доньку. З Наталкою не бачились, не розмовляли. Наталка не приїжджала, Оля — теж. Олег почав хворіти. Лікування не допомагало. Оля, довідавшись, приїхала сама, попри все.
Коли вона побачила Олега, серце стиснулося: тінь від колишнього чоловіка, схудлий, із згаслими очима. Він відвернувся, не зміг на неї подивитися.
Після її від’їзду він кликнув Наталку:
— Прости мене, будь ласка… — прошепотів він. — Я мушу зізнатися. Я зрадив тобі. Один раз. З Олею… тоді, багато років тому…
Наталка завмерла. Потім повільно підвелася і вийшла з кімнати. Більше того дня вона до нього не повернулася.
Вночі Олега не стало.
Смерть чоловіка Наталка пережила мовчки. А через день, коли в двері подзвонила Оля, відкрила сама. Обличчя її було кам’яним.
— НавічОля повернулася й пішла, розуміючи, що ця провина залишиться з нею назавжди, і ніхто вже не зможе сказати «все гаразд».
