— Оля, що з тобою?! — злякалася Наталя, побачивши, як подруга зблідла, дивлячись у телефон.
— Тетяна померла… — прошепотіла Ольга.
— Тетяна? У тебе була сестра? Ти ж ніколи не розповідала. Це двоюрідна?
— Ні… рідна. Просто ми не спілкувалися майже двадцять років. Я… не могла.
— Боже… А скільки їй було?
— На дев’ять років старша за мене. П’ятдесят вісім…
— І що, хворіла?
— Я не знаю, Наталко… Я взагалі нічого не знаю… — Оля заридала, випустивши телефон із рук.
Коли Олі було всього три роки, її старша сестра Тетяна вже піклувалася про неї, як про власну дитину. Батьки працювали з ранку до ночі, і вся турбота про малу лягла на Таню. Вони були нерозлучні — Таня дорослішала, а Оля росла поруч із нею.
Коли Тані виповнилося вісімнадцять, вона вийшла заміж за Максима. Його любили всі. І особливо Оля. Вона була в нього закохана. Серйозно казала, що вийде заміж лише за такого, як він.
Родина жила дружно, стосунки між сестрами були теплими, наче одна душа. Коли Таня з чоловіком переїхала до іншого міста, до Львова, через роботу, Оля часто приїжджала до них на вихідні.
Вони годинами сиділи удвох на кухні, перебирали спогади, ділилися думками. Максим не заважав — він знав, що це важливо для них обох.
Оля теж вийшла заміж. Невдало. Чоловік виявився потайним алкоголіком. Спочатку тримався на кодуванні, а потім зірвався. Оля подала на розлучення. І саме тоді все сталося. Те, що зруйнувало їхнє життя.
Максим приїхав до рідного міста у відрядження. Таня попросила його відвідати сестру:
— Ти їй як рідний. Поговори. Їй зараз дуже важко. Скажи, що вона не сама…
— Звичайно, — кивнув він. — Я ж пам’ятаю, яка вона вразлива всередині.
Він купив фруктів, вина, улюблені цукерки Олі. Постукав у двері. Довго ніхто не відчиняв. Вже збирався йти.
Коли двері відчинилися, на порозі стояла вона — спустошена, з опухлими від сліз очима.
— Добре, що прийшов… — ледь промовила.
Вони сіли за стіл. Оля мовчала, а Максим намагався її розвеселити, розповідав про роботу, про синів.
Вона слухала, а потім раптом заговорила:
— Я не витримала, Максиме. Він пив, опускався… Наче звір… Мені здавалося, що він схожий на тебе. Тому й вийшла за нього. А він… був зовсім не ти.
— Не кажи так, Олю… — м’яко сказав він. — Ти гідна зовсім іншого.
Вона підійшла до вікна. Він встав, підійшов ззаду, обійняв:
— Поплач… стане легше.
Вона обернулася, і в її погляді було стільки болю, стільки самотності… Він пригорнув її. Не пам’ятав, як їхні губи зійшлися. Не розумів, як опинився з нею у ліжку.
Вранці вони прокинулися поруч. Максим мовчки одягнувся і пішов. Оля залишилася лежати, дивлячись у стелю, не вірячи в те, що сталося.
Відтоді між ними пролягла прірва. Ніхто не знав, що трапилось. Ніхто й не здогадався.
Оля почала приїжджати до сестри все рідше. Таня не розуміла:
— Чому ти уникаєш мене? Що я зробила не так?
Оля не могла сказати, що зрадила сестрі з її чоловіком. Не могла. Хотіла забути, викреслити. Але в серці — пекло.
Максим теж страждав. Він любив Таню. Ніколи не зраджував. До того вечора. А тепер жив із провиною, схованою в найтемнішому кутку душі.
Пройшли роки. Оля знову вийшла заміж, народила доньку. З Танею не бачилися, не розмовляли. Таня не приїжджала, Оля — теж. Максим почав хворіти. Лікування не допомагало. Оля, дізнавшись, приїхала сама, незважаючи на заборони.
Коли вона побачила Максима, серце стиснулося: тінь від колишнього чоловіка, знесилений, з погаслими очима. Він відвернувся, не зміг на неї подивитися.
Після її від’їзду він покликав Таню:
— Прости мене, будь ласка… — прошепотів він. — Я мушю зізнатися. Я зрадив тобі. Один раз. З Олею… тоді, багато років тому…
Таня завмерла. Потім повільно підвелася і вийшла з кімнати. Більше того дня до нього не поверталася.
Вночі Максима не стало.
Смерть чоловіка Таня пережила мовчки. А через день, коли в двері подзвонила Оля, відчинила сама. Обличчя її було кам’яним.
— Навіщо прийшла? Теж каятися? — кинула вона злісно.
— Що значить «теж»?.. — Оля зблідла.
— Він усе розповів. Ти зрадила мені. А потім удавала, що все добре. Геть звідси. Ти мені більше не сестра!
— Таню… хоч на похорон…
— Тобі там робити нічого, — кинула вона і захлопнула двері.
Оля вибігла на вулицю, наче божевільна. Серце калатало. В очах — сльози. Вона поверталася, стукала, дзвонила. Ніхто не відчинив.
Вона намагалася ще півроку. Листи, дзвінки. Без відповіді. Таня одного разу перетелеТільки тепер, стоячи над могилою сестри, Оля зрозуміла: провина — це не те, що можна поховати разом із померлим.
