Мишка Таратаренко терпів свого зятя. З рідного села, що він не знати навіть про гарні манери, працював водієм-експедитором, а по вечорах грав у свій андрій на комп’ютері. Я все життя намагався врятувати Оксаночку від такого чоловіка, але він обставив її стратегію шляхом того, що зробив їй дитину.
Нічого більше тут не було: я встиг переглянути сотні серіалів і знала, що якщо зараз відправлю дочку на аборцію, то зовсім лишусь без онучат. Тому одразу влаштувала весілля. Потім іще хотів переселити Оксаночку в наї дупу, диви чого замах йде! Завела їх до себе, навіть кімнату великщу відгородила.
— Мамонько, ну чому цей твой знову в андрій грає? — недовірливо муркотіла я. — Ти весь день з дитиною, дав би тобі відпочити!
— Тату, він стрес так скидає. Після гри зайде і Юлку постелить, — дзвонила дочка. — Не заважай йому, досить.
Ні, не такий він і поганий, цей Микола. Я вдова вже п’ять років, нещодавно навчилися змінювати лампочки самі. А він і всі дверцята кухні починив, і смисельник новий встановив, не говорячи вже про всю решту чоловічу роботу. Але миритись з тим, що Оксанка живе з цим чужаком, який заїхав у нашу трикімнатку, трохи страшніше. А ще він усі плани Оксаночки зіпсував — я завжди мріяла стати танцівницею, але не вмріяла, а вона мала такий невгамовний дар. Тепер, після декрету, може й підходить тільки сусідам вчити хореографію на місцевій прислів’я. Ні, цей Микола все ж нехороший, дуже нехороший.
Зять, здавалось, зовсім і не помічав моєї недовіри. Ходить, називає мене матусею, ще й мами різь з’явилася.
— Матусю, як ви смачно готовите! — хвалив він кашу з чотирма крупами. Я хотіла сказати, що в Оксаночки плов смачніший — там якраз яловичина, а в нього куряче та хліб.
— Дізнайтеся, що інші за комп’ютером не просто так сидять, за заробітку, — якось заявила я, наливаючи суп: дочці густіший, зятеві змінений. — А от у сусідки Тетяни син програмістом і заробляє, щоб жити.
— А я теж на програміста вступав, — відповів Микола, прикусивши буханик, який я додала з великим серцем. Як лише полічити, то хліб залишився, щоб він розмовляв з набитим ротом.
— І чого, не вступив? — засміялася я.
— Як ні? Вступив. А учиться не зміг, відсторонили.
— Прогулював, — кивнула я. — Грав у андрія.
— Ну, матусю! — втрутилася Оксанка. — Він по ночах працював, треба ж десь заробляти. Я йому казала ходити до вечірньої, а він не хоче.
— Поняття має, то треба думати, а не шляхти друкувальний стрічку, — зауважила я.
Дочка зіркнула на мене, і я гордо пішла до своєї кімнати.
Але більше самого зятя я не могла терпіти його родню, яку бачила тільки на весіллі, але цього мені і не вистачило. Так що, коли Микола, вивернувши очі, сказав мені, що мають вони приїхати на день, я майже впала у обморок.
— Нехай в гостиниці ночують, — чітко сказала я.
— Я їм теж сказав, — пробубонів Микола. — Але на вечерю вони хочуть завітати, добільше познайомитися.
Я тільки збирався одмовити, як традиційно втрутилася Оксанка:
— О, як добре! Я пічок із маком спечу, а тату, матусю, уварій блинеці!
Я зітхнула — як не засмутити дочку? Молоко все одно пропаде…
— Нехай зайдуть, — буркнула я. — Але тільки на вечерю.
Як я й побоювалася, гості виявилися гучними і грубими, нічого літнє не пришили, навіть подарунка для онучки. Всі застерігали, скільки б дорого готелі вимагають, а у них вони, як в свою квартиру, приїхали.
За званням мати Миколи, подивившись, як я накладаю його блинчики, раптом сказала:
— Свайко, тобі не треба багато намагатися йому! Він їсть із кінцями. Ми його як із інтернату забрали, так він все їв і не подумав, як старших сестер мучив!
Я здивувалася, перекинула погляд від Миколи на сваяка, а потім на дочку. Що ви, за її обличчя закидалися, вона також не знала ціх новинок.
— Ти про це мені не говорив, — здивувалася Оксанка.
— Подивися! — хапнулася свайка. — Неблагодарний! Ми його виховували, куска собі від серця відривали, а він тільки й дістався, що для навчитися. Потім швидко з нього позбавили цієї дурноти, нагадали, скільки в нього вкладено, а з нами ще й дівчинок було. Працював, нам виховання отримав одну, а тепер другу приїхали приставити.
Ночувати гостей я не залишила. Дочекалася, коли Оксанка йде спати Юлку, і підвів зятя.
— Так ти чого ж там учився, через те, що для них працював? — похитала я рукою в напрямку дверей.
— Тату, не гадай про них погано, — попросив Микола. — Вони мене усвоїли, літнє вдома давали, харчували — я до цього так і не змилився якесь смачніше! — повагав він. — Якщо чесно, у вас смачніше, ви так добре для мене з домашніх вистрілу!
— А сам не хотів учиться? — спитала я з підозрою.
— Хотів, хотів, — сказав Микола. — Але спочатку сестру треба було вивчити, а тепер у мене Оксаночка і Юлка — їх треба годувати.
— Поняття, — протягнула я і пішла у свою кімнату.
З того дня тієї котлетки зятю були такі самі, як і у Оксаночки. Через тиждень я з байдужим виглядом, як би мимо, сказала:
— Миколо, я погодилась, тебе в нас приймуть адміністратором. Комп’ютери налаштовуєш?
— Як — налаштовую? — розхитався Микола.
— От і добре. Заробіток такий же, а часу більше. А в мене одне лише умовга…
— Я погоджуюсь, — перебила я. — На все погоджуюся!
— То ти відновишся і продовжиш навчатися, — закінчила я.
Оксанка скочилася обіймати мене і з задоволенням сказала:
— Тату, як ви найкраща!
— А смачніше готувати ви стали, — признався Микола.
Я пожала плечима і зіграла, що нічого особливого. Ні, не такий він зовсім поганий, цей Микола…
„Живи, а не сумуй“.
Неприязнь в родині: безжальна боротьба з зятем.