У жіночій консультації, в напівтемному коридорі, на дерев’яній лавці сиділа похила жінка. Поруч тіснилась худа, як спичка, дівчинка років п’ятнадцяти — у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Вона раз-у-раз важко зітхала. Дівчинка з переляком озиралася навкруги, міцно стискаючи поліетиленовий пакет у руках. До них підійшла жінка літ тридцяти й сіла поруч:
— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це… дуже боляче?
— Неприємно, звісно. Але знеболять. Головне, що швидко — хвилин п’ять, якщо термін малий. Так кажуть… Я сама вперше тут. Страшно, чесно кажучи. І розумом усвідомлюю — дитина ж ні в чому не винна…
— Господи, от і припекло… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а той хлопець її обдурив, кинув… А тепер вагітна. Він і чути про дитину не хоче. А що нам робити? Їй ж школу закінчувати… Батьків нема, я сама її виростила… Ох, лихо…
— Ба, годі вже! Не рви мені серце, і так важко… Ось пані сказала — не болить, раз — і все…
— Онучко, та ж там дитина, жива… А ти — раз і все… Дитя ж не винувате, правильно каже пані. Знаєш що? Устань. Ходімо додому. Виростимо! У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Петрик нам не потрібен — батько, матір його… Уставай, бери пакет, ідемо. Не маємо ми тут чого робити.
Дівчина ніби цього й чекала. Схопила торбу й рушила до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка на лавці усміхнулася, проводжаючи їх поглядом, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я люблю його! У нас все серйозно, повір! Діма — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке там майбутнє, якщо одружитесь… Закінч універ, тоді побачимо!
— Мам, нам по двадцять — не діти. Весілля навчанню не завадить. Ми ж не витрачатимемо гроші — просто розпишемося. Навіщо ці формальності? Пообідаємо в ресторані з батьками Діми та його бабусею — і все. А з друзями потім відзначимо. Діма дуже любить бабусю — вона його виростила.
— Ох, Марічко… Що не зробиш для рідної дитини! Та й сватів треба знати, як-не-як… Запросіть їх у гості.
— Ласкаво просимо! Я мама Марії, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на бабусю Діми, Юлі здалося, ніби вона її десь бачила. Мати хлопця, Ганна, була дуже молодою — виглядала ледь старшою за сина. У розмові з’ясувалося: народила вона його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною — жили окремо, а згодом розлучилися.
— Знаєте, Юле, соромно зізнатися… Але ми ж спочатку хотіли позбутися Дімочки… Ганнуся ж була дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла молодою, а батько десь у тюрмі зник. Я її сама виростила. А тут — в подолі принесла… Куди народжувати? Кому?
Коли прийшли в лікарню, чекали на ту процедуру… Підійшла одна дівчина. Теж на аборт. І каже: «Діти ні в чому не винні». Мене ніби луснуло чимось по лобу — як можна вбивати невинну дитину? Це був знак згори, щоб ми зупинилися. І ми зберегли Дімку.
Та дівчина — сам Господь її послав, мабуть. Ми з Ганнусею пішли додому. Вона до останнього ходила до школи, закінчила дев’ятий клас — більше й не треба було. Діма народився, я з ним сиділа, а Ганя навчалася в училищі — стала кондитеркою. Петрик, батько Дімин, нічим не допомагав, і його батьки теж.
Нічого, впоралися. Ганя згодом за хорошу людину вийшла, доньку народила. Тепер пече торти на замовлення, добре заробляє. Ви не хвилюйтеся — якщо Діма з Марією одружаться, їм є де жити. Я їм свою квартиру віддам, а сама до Гані переїду. Ось така у нас історія.
Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся й онука, що пішли тоді з лікарні. Саме завдяки їм вона вирішила залишити дитину — свою улюблену Марійку…
Після тієї зустрічі їй раптом стало спокійніше. Вона зрозуміла: треба народжувати, усе буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка — її першого кохання. Життя розвело їх, і коли вони знову зустрілися, він уже був одружений. Лише один раз вони побачилися — після чого вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, нічого не сказала про дитину, вирішивши, що не має права народжувати — ні собі, ні малюкові життя псувати.
На аборт Юля йшла, переконуючи себе: так буде краще. Але ті дві — бабуся з онукою — за п’ять хвилин усе змінили. Якщо вони змогли, то вона тим більше. Вона відчула — це знак.
Юля пішла з лікарні слідом за ними. Вагітність пройшла добре, народилася її єдина дочкаІ тепер, коли їхні діти стояли на порозі нового життя, вона глянула на бабусю Діми, і обидві, без слів, зрозуміли — доля звела їх не просто так.
