Дядька Тараса Ганнуся відразу не полюбила — більше того, відчула до нього щось на кшталт огиди.
Матір, перебираючи пальцями, торопливо промовила того вечора восьмирічному синові:
— Гансю, познайомся — це дядько Тарас. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити під одним дахом.
Ганнуся насупився, не розуміючи. Що це означає? Чужий чоловік тепер буде тут з ними?
— А тато? — злісно глянув він на матір, потім скісно — на дядька Тараса, що стояв біля дверей.
— Гансю, не починай! — голос матері зазвенів ще напруженіше.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! — Ганнуся викрикнув це незнайомому чоловікові. Сльози спалахували в очах, і він кинувся до своєї кімнати.
— Сину… скільки разів я тобі казала? Твій тато нас покинув. Мене. Тебе. Він не повернеться. Ніколи. А дядько Тарас — добрий. Побачиш, він про нас дбатиме, ви підружитесь. — Мати сіла біля хлопчика, що впав у ліжко. Гладила його по голові, плечах, говорила тихо й ніжно. Але Ганнуся не обертався, втупившись у стіну. Він не вірив матері. Тато ж раніше теж часто їздив далеко на своїй великій вантажівці — але завжди повертався. Веселий, з подарунками. Ще з воріт гукав: «Ану, зустрічай! Хто приїхав!» — і Ганнуся біг назустріч, простягаючи руки: «Татуню, а що привіз?»
Перед останнім від’їздом батьки довго розмовляли на кухні. Мати схлипувала, а тато твердив: «Оленко, годі сцен. Ти ж знала — у мене є сім’я. Я мушу думати про них». Ганнусі тоді було шість, він не розумів, чому мати плаче, адже тато ж казав про них, про їхню родину… Невже була ще якась інша? Прокинувшись вранці, він не знайшов тата. «А коли він повернеться?» — запитав у матері, яка була похмурою і зітхала. Він не повірив, коли вона пояснила, що тато більше не приїде. Що в нього інша жінка, інші діти. Ганнуся тоді кричав, що мати бреше, що тато обов’язково повернеться.
Він чекав. Але тато не приїжджав. Мати сердито шипіла, коли Ганнуся питав про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Тарас.
Чути було, як на кухні він промовляв:
— Оленко, треба було підготувати хлопця…
— Нічого. Звикне.
Вранці за сніданком дядько Тарас сидів з ними. Хвалив деруни, немов це було щось неймовірне. Мати посміхалася, наливаючи йому гарячий чай.
— Гансю, хочеш, підвезу тебе до школи? Дам порулити, — запропонував дядько Тарас.
— Сам дійду, — буркнув хлопчик. Тато теж дозволяв йому сидіти за кермом (хоч машина й не їхала), але Ганнусі подобалося уявляти, ніби вони мчать за обрій. А від цього дядька Тараса йому нічого не треба.
Дядько Тарас не наполягав. Мати не лаяла сина за грубість. Ганнуся давно ходив до школи сам — мати працювала на фабриці, і, поспішаючи на автобус, кричала з дверей: «Вставай, сніданок на столі!» Разом вони снідали лише у вихідні.
Хоч Ганнуся й злився на дядька Тараса, але йому було цікаво, яка в того машина. Напевно, стара «Таврія», як у сусіда діда Івана, яку той заводив раз на місяць. Але ні — дядько Тарас мав блискучу, сріблясту машину. Вони з матір’ю сіли й поїхали, а Ганнуся навіть не помахав у відповідь.
Біля лавки через два будинки його чекав найкращий друг Богдан.
— Отак от… Зараз почне виховувати, — сумно промовив Бодько, мимоволі торкаючись потилиці. Його вітчим, дядько Гриць, пив і часто бив хлопця. Мати не заступалася. Ганнуся злякався: а раптом дядько Тарас теж такий?
Але побоювання були даремні. Дядько Тарас не пив. Він постійно щось лагодив, запрошував Ганнусю допомогти. Той відмовлявся, але потім таємно спостерігав, як спритні руки чоловіка перетворювали будинок. Мати частіше сміялась.
Ганнуся злісно ховав інструменти, чекаючи, коли дядько Тарас вибухне. Але той лише посміхався: «Домовик, домовик, пограй та віддай».
За вечерею дядько Тарас запитував про школу, пропонував допомогу. Ганнуся відмовлявся. Він і раніше вчився сам.
Одного разу він посварився з хлопцями з п’ятого класу. Під оком залишився синПроходячи повз вікно кухні, Ганнуся побачив, як дядько Тарас тихо плакав, тримаючи в руках його дитячу світлину.
