Дорогий друже, нещодавно в мене була цікава зустріч. Йшов я якось по вулиці Хрещатик у Києві й побачив знайому жінку, що прогулювалася з півторарічною донечкою. Вона так була занурена у свої думки, що ледь не пройшла повз, навіть не звернувши на мене увагу. Я покликав її, тоді вона ніби прокинулася на обличчі промайнула радість, але швидко повернулася якась відстороненість і смуток. Я не витримав і поцікавився, що в неї сталося. Тоді вона поділилася всією своєю бідою.
Заміж вона виходила по коханню. Період заручин був казковим, повним залицянь, прогулянок нічним містом і розмов на кухні до світанку. Чоловік на руках її носив, подарунками тішив, завжди знаходив для неї час. Шукали взаєморозуміння, спокою в родині, навіть коли інколи сварилися, обоє прагнули примирення.
Все змінилося, коли народилася донька. Відтоді чоловік, який працював з дому, вперше по-справжньому зіткнувся з труднощами батьківства. Його дратували дитячий плач і гуркіт: все це заважало роботі. Звісно, майже весь тягар догляду за дитиною ліг на плечі дружини, хоч часом і його доводилося «насварити», якщо щось робив неправильно.
Дружина була у відпустці по догляду за дитиною, а сімейний бюджет суттєво зменшився. Чоловік це використав проти неї накинув на неї всю хатню роботу і турботу про дитину, а через кілька місяців почав вимагати, щоб вона повернулася до роботи й віддала доньку бабусі або дідусю. Її слова, що батьки не впораються із такою малою дитиною, його не цікавили головне, щоб коштів у сімї побільшало. Він розглянув навіть варіант дитсадка на повний день, щоб не займатися вихованням самому. З того моменту він припинив давати їй гроші на продукти, взяв покупки на себе, бо вважав, що дружина витрачає забагато гривень на «безглузді речі».
Відтоді вона все частіше виходила з дитиною на свіжий повітря у Маріїнський парк, на дитячі майданчики, аби не сидіти вдома під одним дахом з чоловіком.
Моя знайома, з якою я розмовляв, була у повному відчаї. Питала мене, як їй бути, а я й слова не міг підібрати. Розлучитися? Але ні, вона надто любить свого чоловіка, Степана, попри всі його недоліки, і дуже до нього привязана. Та й донечка підростає вона не хотіла руйнувати сімю, бо прагнула, щоб маленька Марічка бачила обох батьків поруч. Окрім того, жінка вже вичерпалася від постійних докорів про гроші, хоча зовсім не була винною у цих фінансових негараздах.
На прощання я міг тільки обійняти її і сказати кілька звичних слів: «Тримайся», «Все минеться», «Біда не вічна». Я щиро бажаю їй щастя. Це зустріч змусила мене задуматися: у житті важливо вчасно допомогти тому, кому важко, навіть якщо не маєш конкретної поради інколи важливо просто бути поруч.
