Розбиті серця та таємний приворот
Марійка повернулася додому з батьківських зборів у невеличкому містечку під Тернополем. Легенем переступивши поріг, вона прямувала до кімнати сина й почала виховну розмову.
— Мамо, годі вже, набридли твої нотації! — не стерпів Данило.
— Як це годі? Я тільки почала! Ганна Степанівна тобою дуже незадоволена, — Марійка глянула на сина з докором.
— Роблю, як хочу! Як тато! Тепер зрозуміло, чому в нього інша жінка — ти, мабуть, його достала, як і мене! — випалив Данило.
— Яка інша жінка? Про що ти? — Марійка завмерла, її голос задрижав від здивування.
Марійка йшла зі школи, де вчителька знову скаржилася на Данила: домашні завдання не робить, на уроках неуважний, грубить. Що коїться з хлопчиком? Він став розсіяним, замкненим, нічого не розповідає. Треба поговорити з чоловіком, нехай батько розбереться.
Раптом вона помітила машину чоловіка, припарковану біля тротуару. Невже приїхав за нею? Який молодець, здогадався! Марійка прискорила крок, але різко зупинилася. З авто вийшов її чоловік, Богдан, із букетом квітів, але прямував він не до неї, а до незнайомки. Та обійняла його, забрала квіти, і вони поїхали.
Марійка стояла, наче паралізована. Хто ця жінка? Висока, з довгим рудим волоссям, у облягаючій сукні — повна протилежність їй, невисокій, з темними короткими кучерями. Богдан казав, що затримається на роботі, мовляв, новий проект обговорюють з колегами. Невже ця жінка — його колега? За п’ятнадцять років шлюбу Марійка жодного разу не сумнівалася у його вірності.
Вони одружилися з кохання одразу після університету. Батьки Богдана, заможні люди, подарували їм квартиру в центрі Тернополя. Свекор і свекруха обожнювали Марійку, а в їхній доньці, яка народилася пізніше, душі не чаяли. Богдан зайняв місце батька у сімейній компанії, коли той пішов через стан здоров’я. Спочатку було важко, але він впорався, підлеглі його поважали. Зарплати вистачало на все: купили дачу за містом, їздили туди з друзями та родичами, відпочивали за кордоном. Богдан пропонував Марійці кинути роботу медсестри й присвятити себе сім’ї, але вона любила свою справу, допомагати людям було її покликанням.
І що тепер? Якщо в нього інша, значить, він розлюбив. Скоро піде до неї… Сльози обпекли щоки. Як боляче, як несправедливо! Чого йому не вистачало? Вони були не просто подружжям, а справжніми друзями, ділилися всім, і в їхніх стосунках не було проблем. Як він міг так зрадити? Богдан ніколи не дивився на інших, хоч був привабливим чоловіком.
Вдома Марійка почала розмову з сином.
— Мамо, годі, набридли твої лекції! — гаркнув Данило.
— Як це годі? Ганна Степанівна скаржиться, що ти зовсім розпустився!
— Роблю, як хочу, як тато! Тепер ясно, чому в нього інша жінка — ти його достала, як і мене!
— Яка жінка? Про що ти? — голос Марійки зірвався.
— Бачив я тата в кав’ярні з якоюсь красунею. Проходив повз, він мене не помітив. Що скажеш?
Марійка впала на диван, закривши обличчя руками. Сльози полилися рікою.
— Мамо, ну не плач… — Данило, який завжди переживав за матір, збентежився.
— Ось так, сину… Жили, любили одне одного, а він іншу завів…
— Мамо, все буває. Я теж тата люблю, але якщо він так із тобою вчинив, нехай йде. Проживемо. Мені вже тринадцять, я не маленький… Але мені сумно, боляче. Батько так підло вчинив.
Данило простягнув матері хусточку. Марійка втерла сльози й обійняла сина.
— Я поговорю з ним. Нехай скаже все чесно.
Через кілька годин Богдан повернувся додому. Вигляд у нього був пригнічений.
— Марійко, я поїв з колегами, тепер у душ і спати. Стомився.
— Богдане, я бачила тебе… Ти дарував їй квіти, потім поїхали. Я йшла зі школи…
Богдан завмер, його обличчя зблідло.
— Бачила? Так… У мене стосунки з новою помічницею, Соломією. Не знаю, як так вийшло.
— І що далі? Підеш із сім’ї?
— Марійко, я не хочу йти… Але до неї тягне, як магнітом. Я люблю тебе, але це наче навіювання. Вона сама проявила ініціативу, запросила до себе допомогти з документами. Познайомила з матір’ю, повечеряли. Потім ще запрошували, відмовити було ніяково. І… я закохався. Бачилися на нашій дачі. Пробач…
— На нашій дачі? В нашому домі?! Богдане, як ти міг! — Марійці перехопило дихання від болю.
— Пробач. Нам краще розлучитися. Не можу жити, ніби нічого не сталося. Сина не покину, допомагатиму. Квартиру залишу вам, заберу машину й дачу.
— Вже все вирішив… Вона молода, пограється й кине тебе. Думати треба головою!
Наступного дня Богдан зібрав речі й поїхав, поки Марійки й Данила не було вдома. СиДанило знайшов на полиці стару сімейну фотографію, де всі посміхались, і раптом зрозумів, що справжнє щастя ніколи не йде остаточно, воно просто ховається, чекаючи свого часу.
