Розділ у щоденнику: Невістка не до смаку
Квіти в руках тремтіли, а я нервово поправляла комір. Переді мною стояла стара п’ятиповерхівка в самому серці Львова. Безнадійно сподівалася, що домашні паляниці та букет підбадьорять матір Михайла. Та коли зайшла до їхньої квартири, зрозуміла – дарма.
Олена Іванівна зустріла нас суворо, але ввічливо. Простора хата зі старовинним ремонтом, на столі – салати, домашня ковбаса, мариновані огірки. Та її погляд говорив більше за слова: холодний, оцінюючий, майже зневажливий.
— Ну що, Соломіє, де працюєш? Які в тебе плани? — запитання сипалися, наче град. Я намагалася відповідати рівно, але в грудях стискало.
Коли між нами зависла мовчанка, свекруха раптом відкликала сина:
— Михайле, підійди, допоможи з голубцями.
Вони пішли, але я почула їхню розмову. Спочатку шепіт, потім – голосніше.
— Ти з глузду з’їхав?! Вона ж зовсім не до пари! Бачила її в пекарні – там підлогу мила! А ти – справжній чоловік, власна справа! І що, вона тягне тебе в село? Їй потрібні твої гроші, твоя хата!
Серце застукало, ніби дзвін. Я мовчки взяла куртку і вийшла. Без сліз, без сцен. Михайло не наздогнав.
Ми познайомилися в пекарні. Він часто купував бабки з маком для матері, а для себе – із корицею. Одного разу саме я була за касою.
— Вам що, як завжди? — засміялася.
— Так. А ще… може, прогуляємось?
— Не сьогодні. Але спитайте знову.
Через півроку він зробив пропозицію. Виявилося, що у нього невелика мережа пекарень – спадок від матері. Він працював не боячись брудної роботи: міг і тісто замісити, і поли помити.
— У мене все просто, — казала я йому. — Хата дідизна, живу з мамою та сестрою.
— А я з матір’ю. Ти переїдеш до нас.
— Ні. Ми можемо знайти щось разом, але я не покину свою родину.
— То ж село!
— Сучасний будинок за містом, — відрізала я.
Після візиту до свекрухи я уникала розмов про весілля. Михайло запевняв:
— Мама просто переживає. Вона схвалила тебе! Хоче познайомитися з твоєю родиною.
— Схвалила? Після того, як наводила “довідки”? Ні, моя мама прийде в кафе. Без оцінок мого дому.
Ми все ж одружилися. Михайло переїхав до мене. Рік ми жили щасливо. А потім почалися візити свекрухи.
— Гарно у вас тут. Я б залишилася, — говорила вона, оглядаючи кімнати.
Та раптом усе обрушилося. Михайло втратив роботу. А потім я дізналася правду: він взяв кредит у банку – ще до весілля. На хату для сестри. Все трималося в таємниці, доки не зателефонували з банку.
Олена Іванівна увірвалася, наче буря.
— Що ти наробила, Соломіє?! Мій син через тебе в боргах! Ти його обібрала!
— Я?! Він живе тут безкоштовно, їсть моє, користується моїм!
— Мишко, скажи їй сам! — скрикнула вона.
— Я… узяв кредит. Для сестри. Мама просила.
Я зціпила зуби.
— Виходи. Обоє.
Він пішов. Без слів, без пояснень. Залишив ключі.
Я подала на розлучення. Ділити було нічого.
Михайло знову живе з матір’ю та сестрою. Виплачує борги. А я? Я відкрила ще одну пекарню. І точно знаю: кохання – це не жертви. Це чесність. І вибір – не рятувати когось, а берегти себе.
