Настя прокинулася. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поряд висіло фото чоловіка з чорною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Спочатку вона дивилася на годинник, потім – на чоловіка, який посміхався їй з фотографії. Або навпаки. “Привіт. Доброго ранку, кохана!” — так він казав кожного дня. Тільки вже не міг поцілувати, як колись.
***
Після дев’яти днів, перед від’їздом, донька зняла траурну стрічку з портрета. Вранці Настя прокинулася, побачила фото без чорної смужки й подумала – може, це був лише страшний сон?
Вона вийшла на кухню, де донька спекла оладки.
— Тато вже на роботу пішов? — спитала вона.
Донька різко обернулася й здивовано подивилася на неї.
— Мамо, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти що, не пам’ятаєш?
Настя важко опустилася на стілець.
— Ти стрічку зняла з фото… Я подумала…
Вона заплакала. Горе навалилося з новою силою, так, що в грудях стиснуло. Донька підійшла, присіла перед нею, заглянула в очі.
— Мамо, вибач. Я зараз поверну стрічку. Я не подумала…
Коли Настя зайшла в кімнату, портрет знову був із чорною стрічкою. Але легше не стало. Навіть гірше. Краще біль і обман, ніж ця жахлива реальність. Але вголос вона цього не сказала.
— Може, поїдеш до нас? Трохи поживеш, відволічешся? — запропонувала донька.
— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Я не з’їхала з глузду. Просто… коли побачила фото без стрічки, так сильно захотілося, щоб це був сон. Я залишуся тут. “Із татом”, — хотіла додати вона, але зупинилася, щоб остаточно не налякати доньку.
— Я нічого не думаю, просто запропонувала.
— Думаєш, — відповіла Настя.
— Не сердься, мам.
Донька поїхала, обіцяючи дзвонити щодня. Вона вийшла заміж за однокурсника і переїхала до його батьків у інше місто. Їй там подобалося.
***
Минуло вісім місяців, а біль не вщух. Настя звикла жити з нею. Вона зайшла у ванну, відкрила кран. Моргнувши, згасла ще одна лампочка. “Навіть краще, — подумала вона, змиваючи з обличчя сліди сну. — У півтемряві моє відображення в дзеркалі не таке страшне”.
У дворі дерева й кущі стояли в зеленуватій імлі від набряклих бруньок. А на сонячних ділянках вже пробивалися перші листочки. Небо затягнуло хмарами.
Настя відвернулася від вікна, поставила порожню каву в мийку й пішла одягатися. У вихідні вона часто їздила на кладовище, особливо коли зійшов сніг і земля висохла. Сьогодні — рівно вісім місяців, як не стало чоловіка. Вісім місяців безперервного болю.
Біля воріт кладовища жінки продавали квіти — живі й штучні. Настя купила ті, що пахли. За вісім місяців могила чоловіка втратилася серед нових. Вона прибрала зів’ялі квіти, поклала свіжі, поправила стрічки на вінках, провела пальцем по фото. Воно вицвіло, обличчя вже ледь простежувалося. Треба буде привезти нове й вставити під скло. Влітку обіцяли приїхати донька з зятем — тоді й пам’ятник поставлять…
На похоронах священик сказав: “У Бога всі живі”. Ці слова застрягли в голові, мов крохітна надія. Можливо, тому її так і тягнуло сюди. Здавалося, що тут вона відчуває чоловіка найгостріше. Не під землею, а десь там, у височині. Адже кажуть, що душа повертається до неба…
— Привіт. У тебе з’явилася компанія. Навколо мене теж багато людей, але без тебе я все одно сама. Донька дзвонить щодня. У неї все добре. Пам’ятаєш, як ти відмовляв її виходити заміж? Вони щасливі з Іваном, кохають одне одного.
Уявляєш, вона думала, що вагітна, але тест показав лише затримку. Обрадувалася й засмутилася одночасно. Дітей поки не хоче. Обіцяла, що якщо народиться хлопчик, назве його твоїм ім’ям. Ти ж не проти?
Сумую. У мене все випадає з рук. Стільки посуду побила. Твою чашку теж розбила, вибач. Хотіла сховати подалі. Навіщо я її взагалі взяла? Учора чай розсипала. У магазині постійно забуваю продукти в кошику. Нещодавно свіжі огірки залишила. Донька каже — увесь район годую. На роботі теж кепсько. Помилки роблю, ще й звільнять. Лампочки у ванній перегоріли. Ти купував запасні? Я не знайшла.
На голову впали краплі дощу.
— Дощик починається. Начебто все розказала. Скоро знову приїду. Побачимось, любий. — Вона ще раз торкнулася фотографії, витерла сльози й пішла, обминаючи свіжі могили.
Автобуса довго чекати, Настя промокла й замерзла. Повертатися до пустої квартири не хотілося.
Біля під’їзду стояв вантажівка з розкритими дверима. Вантажники виносили коробки, меблі, мішки. Сусідка, що стояла на вузькому проході, лаялася — мовляв, не пройти. ЧоловСусідка ледве розминулася з Настею, буркнувши щось під ніс, а в той же момент надворі розійшлися хмари, і перші промені сонця впали на мокрий асфальт, немов натякаючи, що життя — навіть після втрат — все одно триває.
