**Невідчутний**
Після розлучення з чоловіком і розподілу квартири Марічці довелося перебратися майже на околицю міста. Дісталася їй двокімнатна квартира, яка, здавалося, ніколи не бачила ремонту. Принаймні, таке було перше враження. Але вона з тих жінок, яких нічим не злякаєш – загартувалася ще в шлюбі з чоловіком-тираном.
Перед тим, як купити цю хатинку, переглянула купу варіантів, але всі були занадто дорогими. А ця її влаштувала.
– Тут наша бабуся жила, – пояснила молода гарненька дівчина. – Батьки забрали її до себе, бо дуже хворіє, а квартиру вирішили продати. Далековато, мені не підходить. Тим більше, тато обіцяв підкинути грошей, щоб купила щось ближче до них.
Марічка поглядала на дівчину, а та продовжувала:
– Розумію, що без ремонту, але як знаєте. В принципі, ціну виставила договірну.
Так і придбала цю квартиру Марічка, яка просто молилася за хоча б мінімальний ремонт. Ще один плюс – офіс, де вона працювала, був у трьох зупинках на трамваї. Раніше ж на дорогу витрачала майже годину.
Її колишній, Олег, виявився справжнім домашнім тираном. До цього вона дійшла лише через п’ять років шлюбу, коли вже й син підріс. Про розлучення задумалася після чергової сварки. Вона ж по натурі господарська жінка – у домі завжди затишок і лад. Але коли чоловік приходив п’яний, усе летіло на підлогу: тарілки, вази, одяг.
– Чого сидиш? Вставай, прибирай! – гремив Олег, коли його лють трохи вщухала.
Йому подобалося спостерігати, як Марічка метушиться по хаті, а квартира була не маленькою. Він колись викупив у сусідів двушку, розширивши свою. Вона створила там затишок, завжди підтримувала чистоту, готувала з радістю. Але ці спалахи люті переносити вже не могла. Хоч би не бив – і то добре.
Спочатку це траплялося рідко, але з роками – все частіше. Коли син вступив до університету й поїхав у Львів, вона нарешті відважилася на розлучення. Пройшла через багато, але тепер жила сама. Старалася, щоб Олег не дізнався, де вона оселилася. Грошей вистачило на квартиру й навіть залишилося на ремонт. Взяла двотижневу відпустку, щоб все облаштувати.
– Ремонт зроблю сама. Сантехніка нова, бачу. Обої переклеїти, трішки підфарбувати – і норм. Якщо що, знайду майстра по оголошенню. І натяжну стелю треба, перш за все, – зітхнула, дивлячись на облуплену стелю.
Майстра знайшла швидко, і стелю зробили за кілька днів. Купила шпалери, клей – і з ентузіазмом взялася за справу. Та ще й подруга Оля допомогла з обоями. Коли закінчили, обидві аж засяяли.
– Ну, Марічко, тепер у тебе справжня краля! Світло, чисто, затишно. Залишився тільки підлогу замінити – ламінат світлий покласти. Скажу своєму Вовчику, він майстер на всі руки. Він удома сам укладав – вийшло супер. І тобі вийде дешевше.
– Точно, Олю! Але спочатку хочу батареї підфарбувати під колір шпалер.
– Гаразд, я їду. А новосілля святкуватимемо, коли все буде готове! – сміялася подруга.
Недалеко від будинку був невеличкий магазин будматеріалів. Марічка туди навіть не заглядала, але фарбу можна було купити й там, щоб не їхати у великий гіпермаркет. Усередині магазину панував напівтемрява.
– На електриці економлять, чи що? – подумала вона.
За касою, схилившись над якоюсь банкою, стояв продавець і нудно щось помішував.
– Добрий день! – привіталася Марічка.
Продавець підняв голову. І вона аж завмерла. Перед нею стояв чоловік із світлим волоссям та блакитними очима – ніби кіноактор. Навіть у поганому освітленні розгледіла його добре. І згадала свої роздуми перед походом у магазин: «Чим же може здивувати мене ця околиця?». А виходить…
– Добрий день. Чим можу допомогти? – спокійно запитав він.
– Фарба… у вас є кольору слонової кістки?
– Яка саме потрібна? Емаль, масляна…
– Ой, не знаю.
Він запросив її до стелажу, показуючи різні банки й пояснюючи:
– Ось ця для дерева, а цією добре труби фарбувати…
– Мені батареї треба підфарбувати.
Він поставив перед нею банку, вона розрахувалася й вискочила з магазину. Піднімаючись у квартиру, лаяла себе, що не наважилася завести розмову з цим симпатичним чоловіком.
– От так завжди! Як тільки хтось мені сподобається – мовчанка. А жарт жартом, але він дуже симпатичний.
Вже уявила, як запрошує його допомогти з батареями, але це були лише мрії. Взялася за роботу так активно, що до вечора все було готово.
Спати лягала на кухні – там стояла розкладачка на час ремонту. Вікно було розчинене навстіж.
– А тут вечорами спокійно, – думала вона, засинаючи.
Вранці, після сніданку, взялася за пензель – а він засох.
– От досада! Значить, знову до магазину.
Навіть зраділа, що знов– і знову побачить того продавця, який, як виявилося, чекав на неї з тихим, але щирим усміхом.
