**Щоденник Станіслава:**
Месть виявилася не за адресою… 😒🌿
Роки йшли, а почуття лише зміцнювалися, викликаючи заздрість у оточуючих. За сім років між нами ніколи не пробігала чорна кішка. Єдине — я, Станіслав, почав відчувати вічного супутника подружнього щастя: ревнощі. Будучи стриманою людиною, я не дозволяв їм вийти назовні, давлячи кожне підозріння у собі.
Хто знає, які шторми клубилися в душі підводника, коли він бачив захоплені погляди чоловіків на його дружину Оксану та чув комплімети колег на святкових банкетах.
Та ззовні ніхто нічого не помічав. Навіть Оксана не здогадувалася про мої тривоги — а може, і не хотіла. А я мов дозріваючий нарив, тихо накипав…
Корабель виходив у море на плановий похід. Звична схема: десять днів напруги, десять безсонних ночей.
Рано-вранці я попрощався з дружиною, поцілував сина Юрка, що спав, і пообіцяв повернутися через десять діб. Море було неласкаве, техніка відмовляла одну за одною. Я служив у механічній службі, тому дні й ночі лагодив капризні механізми. На сьомий день командир вирішив повертатися через аварійний стан корабля.
Гнів і втому трохи пом’якшувала лише одна думка: теплі обійми Оксани стали на три дні ближче. А оскільки моя чоловіча спрага не скаржилася на брак уваги, то всю дорогу додому я фантазував, малюючи в голові одну картину за іншою.
У базу ми повернулися пізно ввечері. Коли закінчилися формальності, я, навіть не ковтнувши традиційної стопки за повернення, помчав додому. Уявляючи, як притулюся обличчям до пишної грудей дружини, я добіг до будинку, злетів на третій поверх і зупинився перед дверима.
Другій годині ночі. *”Вони сплять…”* — подумав я і уявив, як непомітно підійде до ліжка, здивує Оксану, а потім…
Обережно вставивши ключ, я відчинив двері. Я був відмінним механіком — замок завжди доглянутий, тому працював безвідмовно.
На жаль, дружина була не в ліжку. Зі спальні пробивалося світло, і чулися якісь звуки. Я не розумів що саме й, навіть не знявши кашкета, навшпиньках підійшов ближче. Під ложечкою занудьгувало…
Крізь щілину я побачив те, що не міг уявити навіть у найжахливішому сні.
На нашому подружньому ліжку, розкинувши ноги й розкидавши по подушці світле волосся, лежала жінка. Все інше закривав оголений чоловік, який ритмічно рухався. Жінка голосно стогнала — так, як Оксана ніколи не стогнала зі мною. Я завмер. Життя зруйнувалося за мить.
Не знаю, скільки я стояв у ступорі. Коли ж очутився, вже не контролював себе.
Охоплений жагою помсти за зраду, я нервово пошарив по поясі — кобури не було. Кортика — теж. Я кинувся на кухню. Перше, що потрапило під руку — вилка. Гарна мельхіорова, з набору, що нам подарували на весілля. Стиснувши її у досвідченій офіцерській руці, я ринув назад.
Увірвавшись у спальню, я замахнувся… І не дрогнув.
Вилка, описавши дугу, глибоко врізалася прямо між сідницями розпусника. Крик, що роздався після цього, неможливо передати. Ветеран війни у сусідній квартирі, що пережив блокаду й штурм Берліна, прокинувся з криком *”Бомба!”* і підняв на ноги всю родину. Його переконували, що нічого не сталося, майже годину.
Сусідські діти пописалися від страху, а пес у дворі вив до світанку, ніби оплакував чиюсь загибель.
Залишивши знаряддя помсти в негіднику, я розвернувся й крокував із спальні, як на параді. Єдине бажання — піти, напитися, а зранку забрати речі.
У передпокої вже горів світ. І там стояла Оксана — у халаті й із рушником на голові. Прекрасна й спокуслива. Для мене, який щойно втратив усі орієнтири, цього було забагато.
Я лише немов у дитячій грі *”замри”* стояв, ледве видушуючи слова.
— Твій брат Тарас із дружиною… Їх же перевели до нас. Я їм віддала спальню, поки тебе нема. Ми з Юрком у дитячій… Та що там за крики?
— Я… ти розумієш… от… вилка…
— А я в душ ходила. Удень напір слабкий, а вночі нормально. Слухай, Стасю, у них щось трапилося…
— Так… — тільки й вимовив я й гепнувся у відключку.
Те, що брата перевели до нас, що його дружина теж білявка, що саме зараз вони мали приїхати — я знав. Та червона пелена закрила все. Хто ж міг подумати!
Усе закінчилося краще, ніж очікував. Тарасу зашили дупу. Лікар у шпиталі довго милувався могутнім ударом, а потім, похлопавши його по сідницях, заверив:
— Геморой тобі тепер не страшний! У тебе там труба — гладка й чиста. Нафтопровід!
Після паузи він хмикнув і записав у журнал: *”Пацієнт сів на цвях”*.
Сидіти Тарас навчився не скоро. Спочатку плакав, коли ходив у туалет, потім звик. Тепер, мабуть, навіть не згадує, коли порівнював унітаз із електричним стільцем.
ДЗ того дня Тарас з дружиною, хоч і пробачили, ніколи більше не залишалися на ніч у нас, а я кожного разу, повертаючись з моря, довго дивився на вішалку з вилками, перш ніж відчинити двері.
