— Звідки у вас це фото? — зблід Олесь, побачивши знімок зниклого батька…
Коли Олесь повернувся додому після роботи, мати поливала квіти на балконі. Схилившись над підвісними кашпо, вона ніжно розправляла листя. Її обличчя сяяло тихим спокоєм.
— Мамо, ти як бджілка, — Олесь зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. — Знову цілий день на ногах?
— Та це ж не робота, — махнула вона рукою, посміхаючись, — душа відпочиває. Дивись, як усе цвіте. Такий аромат, ніби не балкон, а ботанічний сад.
Вона засміялася — тихо, тепло, як завжди. Олесь вдихнув ніжний запах квітів і мимоволі згадав: у дитинстві, коли вони з мамою жили в комуналці, «садом» був горщик з каланхоє на підвіконні, який постійно скидав листя.
Багато змінилося з тих пір.
Мати тепер проводила багато часу на дачі, яку він купив їй на ювілей. Невеликий будиночок, зате з великою ділянкою, де можна садити все, що забажає душа. Навесні вона вирощувала розсаду, влітку возилася в теплицях, восени закручувала у банки те, що сама виростила. А взимку чекала, коли знову прийде весна.
Але Олесь знав: як би вона не посміхалася, в її очах завжди жила тиха сумнота. Та, що не зникне, доки не здійсниться її найзаповітніше бажання — побачити людину, яку вона чекала все життя.
Батько. Він пішов одного ранку на роботу і не повернувся. Олесю тоді було п’ять. Мама розповідала, що він того дня поцілував її у скроню, як завжди, підморгнув синові і сказав: «Будь гарним хлопчиком». І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви в міліцію, пошуки. Родичі, сусіди, знайомі — усі шепотіли: «може, втік», «а раптом інша родина», «чи щось трапилося». Лише мама завжди казала одне:
— Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутися.
Ця думка не покидала Олеся навіть зараз, через тридцять з гаком років. Він був упевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Олесь вступив до технічного університету, хоча таємно мріяв про журналістику. Але він знав — треба швидше ставати на ноги. Мама працювала санітаркою в лікарні, брала нічні черги, ніколи не нарікала. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недосипання, вона казала:
— Усе гаразд, Олесю. Усе налагодиться. Ти лише вчися.
Він вчився. А по ночах шукав у інтернеті бази зниклих безвісти, перевіряв старі дані, писав на форуми. Надія не вмирала — вона, навпаки, зростала, ставала частиною його характеру. Він став сильним. Виріс із розумінням, що за відсутності батька повинен бути опорою для матері.
Коли влаштувався на першу хорошу роботу, першим ділом погасив усі борги, потім відІ тоді, коли він повільно закрив свій ноутбук, Олесь усміхнувся, бо зрозумів, що нарешті знайшов не батька, а спокій у власному серці.
