Несподівана зустріч: як зрада змінила хід ювілейних подій

Зрада в тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все

Оксана вже підходила до затишної кав’ярні у центрі Львова, коли її вузь пройняли знайомі голоси, ніж гострим по серцю прорізали. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров у жилах перетворюється на лід.

— Забудь про цей ювілей, — шепотів Дмитро, нахиляючись до вуха Марічки, найкращої подруги Оксани. Його голос був медовим, майже змовницьким. — Підем до мене. Оксана все одно не повернеться до ночі, — він самовдоволено хмикнув, ніби вже святкував перемогу.

Марічка відповіла з легким глумом, але в її тоні пробивався сумнів:

— До тебе? А коли Оксана повернеться? Що, у вікно стрибати?

— Навіщо у вікно? — Дмитро впевнено обійняв її за стан. — Якщо ти погодишся, я просто вкажу Оксані на двері.

Оксана завмерла, наче світ навколо розсипався. Вона знала Марічку — її вільні звички, її жартівливу легкості з чоловіками. Але Дмитро… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на те запрошення, якого вона чекала. Рік із них вони жили в його новій квартирі в центрі міста, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — все лягло на плечі Оксани. Вона тішила себе, що ЗАГС — це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.

Тепер же пелена спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки він не знайде когось «кращого».

Півроку тому померла мама Оксани. Тоді її вразила холодність Дмитра. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг із організацією. Лише кинув сухо:

— Продай там щось. Знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі в борг дадуть. А коли дім продаси, розрахуєшся.

Слово «розрахуєшся» тоді встромилося в серце, як ніж. Але вона виправдала його: втомився, обмовився, не те мав на увазі. Дмитро завжди був мовчазним, замкненим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Марічка сміялася разом із усіма, ківнучи, ніби підтримуючи.

Тепер, стоячи біля кав’ярні, Оксана не чекала продовження. Серце калатало, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала проїжджаючим такси з такою силою, наче від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Оксана заскочила на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, немов за нею женуться.

— Швидше, швидше! — вигукнула вона, ляснувши водія по плечу.

Не встигла машина рушити, як телефон засяяв вхідним дзвінком. Дмитро.

— Ти де? Я тут один, як дурень, усі питають про тебе! Ти мала вже бути тут, що трапилося? — його голос звучав роздратовано, але Оксана, не відповідаючи, вимкнула телефон і шпурнула його у вікно. Сльози прорвалися потоком, немов у дитини, якій забрали усе. Вона ридала, захлинаючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.

Машина неслася вперед. Оксана, поступово отямлюючись, раптом усвідомила, що не сказала водієві адресу.

— Куди ми їдемо? — спитала вона, витираючи сльози.

— Додому, — спокійно відповів водій.

Але за вікном миготіли не вулиці міста, а темна польова дорога.

— Додому? Куди додому? — її голос затремтів від жаху.

— Тобі адресу сказати? — водій відповів різко, майже зі знущанням.

— Зупиніться! Зараз же зупиніться! — закричала Оксана, паніка охопила її.

— Прямо у полі? — він засміявся. — Що ти тут робитимеш?

— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона одна, беззахисна. Кинене її в лісі — і ніхто не зауважить.

Оксана в розпачі дёрнула дверну ручку, але в темряві, з тремтячими руками, не змогла її знайти. Сили покинули її, сльози знову полились — тепер тихо, безсило. «Нехай буде, що буде, — подумала вона. — Нехай цей маніяк робить, що хоче. Більше немає ні болю, ні зрад».

Машина різко гальмувала. Водій мовчки підійшов до її дверей.

— Виходь, — сказав він.

— Не вийду! — раптом у Оксані спалахнула іскра. Вона вирішила боротися. Жити.

— Не дурій, Оксанко, — спокійно промовив водій.

Вона підвела голову й вперше подивилася на нього.

— Іванко? — прошепотіла вона, не вірячи очам.

Перед нею стояв її однокласник, Іван, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті промайнули уривки: він поїхав після випускного, нібито зробив кар’єру десь у іншому місті.

— А ти думала, хто? — посміхнувся він знайомою, теплою посмішкою.

— Ти… таксист? — недовірливо спитала вона.

Іван засміявся, і цей сміх був немов відлуння з дитинства — рідний, справжній.

— Який таксист? Я пов— Я повертався додому, побачив, як ти махаєш, немов у відчаї готова під колеса кинутись.

Оцініть статтю
ZigZag
Несподівана зустріч: як зрада змінила хід ювілейних подій