Одна вечірня поверталася Марійка з роботи, як завжди через невеличкий сквер, коли раптом із кущів їй під ноги викотився маленький цуценя. Він був пухкенький, круглий, як пампушка.
— Ой, ти звідки такий гарненький? — здивувалася вона, нахиляючись до нього.
А той пищав, виляв крихітним хвостиком і тицявся мордою в її кросівки. Вона взяла його на руки, а він так віддано й сумно дивився її в очі, що вона вже не змогла залишити його.
Марійка принесла цуценя додому, відчинила квартиру й опустила на підлогу. Малий одразу ж почав оглядати нове помешкання.
— Ну й що ж мені з тобою робити? Я ж ніколи не доглядала собак… Ой, треба ж ще й ім’я придумати. Вона думала, як можна назвати цуценя, навіть не знаючи, якої вони породи й чи виросте воно великим. А той усе досліджував квартиру. Вона вирішила подивитися, де ж воно, але не одразу побачила.
— Гей, ти де сховався? Гей, Боня! — покликала вона, а воно викотилося з-за тумби, де стояв телевізор. — О, так ти ж Боня, ось і відгукнувся! Ну що ж, будеш у нас Бонькою-Бонею, а якщо виростеш великим — то Богдан.
Цуценя було голодне й поскулювало. Марійка вийшла на кухню, а воно за нею. Відчинивши холодильник, вона не знайшла нічого, чим можна було б годувати песика.
— Треба хоча б молока купити, — подумала вона. — А ще краще в зоомагазин зайти, якраз навпроти будинку, проконсультуватися.
— Так, Бонько, я в магазин, ти ж голодний, скоро повернуся, чекай, — помахала вона рукою та вийшла, ажкуратно зачинивши двері. Цуценя теж хотіло йти за нею.
У зоомагазині Марійка розповіла продавцю про свою ситуацію.
— Я й уявлення не маю, чим його годувати. Взяла на себе таку відповідальність.
— Нічого страшного, ви впораєтесь. Я вам зараз усе поясню, а ще інтернет у поміч.
Додому вона повернулася з пакетами, купила все, що їй порадили. З кожним днем Боня підростав, а Марійка вже знала, як доглядати за собакою. Навіть виводила його на вулицю на повідку, бо боялася, що він утече.
— Бонько, не можна! Бонько, фу! — командувала вона.
Але найбільше хвилювалася, коли була на роботі:
— Що ж там Боня витворює? Що цього разу погризе?
Боня виріс у великого Богдана. Не дуже великого, але міцного. Породу його так і не зрозуміли, був рудувато-коричневим і гладкошерстим. Сусідка Оксана, у якої була породиста вівчарка й добре розбиралася у собаках, сказала:
— Марійко, схоже, у тебе суміш лабрадора з кимось, але виглядає, як лабрадор.
— Та й добре, який є, — усміхнулася Марійка. — Не я його обрала, він сам мене обрав.
Минув рік, вона так і кликала його Бонею, а якщо серйозно — Богданом. Він був слухняним, виконував усі команди. Вранці й увечері він «виводив» господарку на прогулянку, і вона всім казала, що це він її вигулює, а не вона його.
— Богдане, через тепер я й у вихідні не можу виспатися. Будиш мене, як годинник. Ну ти й будильник мій, — гладила вона його по голові й спині.
Зате Богдан дуже любив вихідні: удень вони йшли до скверу біля озера, де був майданчик для вигулу собак. Ось там він відривався на всі сто! Додому йшов повільно, висунувши язика. Боня був вірним другом: завжди підтримував у скрутну хвилину, а часом і сам потребував її турботи. Марійка вже й уявити не могла себе без нього.
Якось перед тим, як Боня знайшов її в сквері, вона розійшлася з хлопцем Олегом. Вони півтора року жили разом у її квартирі — постійно сварилися. Вона не могла привчити його до порядку. Щойно він приходив з роботи, кидав взуття посеред коридору, куртку — на тумбочку. Спочатку Марійка сама прибирала, але потім зробила зауваження.
— Олеже, для речей є місце. Будь ласка, клади куртку на вішалку, а взуття — у шафку. Я не нянька, щоб за тобою прибирати.
— Нащо складати речі, якщо вранці все одно одягати, — відповів він.
Бруднуватим, як Олег, вона ще не бачила. Чистив зуби — зубна паста залишалася на умивальнику, дзеркалі й навіть на підлозі. Рушник ніколи не вішав на місце. Посуд після себе не прибирав. За цей час вона так і не перевиховала його. В останній раз вони посварилися, і вона виставила його з квартири, бо він став агресивним через її нарікання. До того ж він був жахливо ревнивим: постійно контролював, де вона й з ким спілкується.
Трикімнатна квартира в центрі Києва дісталася Марійці від бабусі, яка важко захворіла, і родичі забрали її до себе. Квартиру ще отримав її дід Тарас, лікар-хірург, але він теж не довго прожив — серце підвело.
Марійка працювала в офісі неподалік від дому, тому раділа, що не треба їхати далеко, адже вдома її чекав Богдан. Завжди сидів біля дверей і терпляче чекав, поки вона од
