Ярослав Коваленко обожував свою терасу. Особливо вранці п’ятниці, коли місто під ним ще досипало останні хвилини перед вихідними, а він — вільний та успішний керівник банківського відділу — вже відчував солодкий присмак відпочинку. Повітря пахло озоном після нічного дощу та цвітом каштанів. Ярослав ковтнув теплу каву й поглянув на акуратно складений у кутку рибальський інвентар. Новий спінінг, блискуча катушка, коробка з воблерами — його особиста гордість.
У кишені задзвенів телефон. Мама.
— Так, мамо, привіт, — відповів він, усміхаючись.
— Ярославу, ти сьогодні заїдеш? Напекла пиріжків із вишнями, твоїх улюблених.
— Заїду, звісно. Трохи пізніше — ми з хлопцями їдемо на озеро.
— Знову на свою риболовлю? — у голосі Наталки Іванівни почулася звична суміш тепла та докору. — Хоча б дівчину з собою взяв, познайомив. Тридцять два роки, сину.
— Мам, ми ж сто разів говорили. Як тільки знайду — одразу. Все, цілую, скоро буду.
Він поклав слухавку й зітхнув. Ця «риболовля» була їхньою священною традицією з друзями. Дача Сергія біля озера, шашлики, лазня та довгі розмоги біля вогнища. Сергій та Андрій, його найкращі друзі ще з університету, давно й щасливо були одружені. В Сергія росла донька, Андрій чекав первістка. І кожного разу їхні «сімейні» чоловічі вихідні починалися з одного й того самого.
— Ну що, останній холостяк фортеці, здаєшся? — підморгнув Андрій, коли вони завантажували речі у позашляховик Ярослава.
— Відбивається наш сокіл від шлюбних кайданів, як може, — реготав Сергій, ляскаючи його по плечу. — Всіх наречених розігнав.
Ярослав лише усміхнувся. Він не відбивався. Він чекав.
— Я одружуся, хлопці, тільки за чистою любов’ю, — серйозно сказав він, коли вони вже виїжджали з міста. — Отак, щоб раз — і зрозумів: це вона. Щоб дихати з нею в унисон.
— Ох, Яре, ну ти мрійник, — протягнув Андрій із заднього сидіння. — Такого не буває. Це лише у казках. Чарівниць не існує.
— А я вірю, що існують, — уперто відповів Ярослав, дивлячись на дорогу, що втікала вдалину.
***
На дачі після лазні та перших шашликів суперечка розгоралася з новою силою. Місцеві дівчата, що проходили повз їхню ділянку, кокетливо поглядали на трьох гарних городян.
— Давай перевіримо твою теорію про «єдину» на практиці? — лукаво запропонував Сергій. — Граємо у «гляделки». Хто перший моргне або відвернеться від дівчини — той програє.
— І що з програвшого? — Ярослав азартно підхопив.
— А програвший, — Андрій потер руки, — їде на трасу й пропонує руку і серце першій зустрічній торговці. На місці.
Ярослав був упевнений у собі. Але чи пиво вдарило у голову, чи сонце припекло — він програв. Коли повз пройшла висока білявка, він, зустрівшись з нею поглядом, мимоволі усміхнувся й відвернувся. Друзі реготали.
Слово — є слово. За півгодини вони вже їхали трасою. Серце Ярослава калатало від суміші сорому та дурного азарту. Недалеко від поселка вони побачили самотню постать біля столика із пучками зеленої цибулі та банками з варенням. Невисока дівчина у простій блузі та хустці, так низько зав’язаній, що обличчя майже не було видно.
— Ну, жених, твій вихід! — підштовхнули його друзі.
Ярослав підійшов. Дівчина підвела на нього очі — налякані, але ясні, неймовірно блакитні. Він помітив, що її руки, якими вона перебирала ягоди, були в шрамах від опіків. Коли він привітався, вона не відповіла, лише дістала з кишені блокнот і олівець, простягнувши йому.
*«Вам чого?»* — було написано акуратним почерком.
Ярослав зніяковів. Весь його підготовлений жартівливий монолог вилетів з голови. Він дивився на цю тендітну, мовчазну дівчину й відчував себе останнім негідником.
— Пробачте за дурне питання, — почав він, намагаючись говорити м’яко. — Ми з друзями посперечалися… Коротше, я програв. І тепер мушу… зробити вам пропозицію.
Він очікував чого завгодно: гніву, сліз, зневаги. Але дівчина лише на мить завмерла, а потім повільно кивнула. Ярослав не вірив своїм очам. Вона взяла блокнот і написала: *«Я згодна»*. І тоді відірвала аркуш із адресою.
Наступного дня, мучимий совістю, Ярослав поїхав за вказаною адресою. На околиці села він знайшов охайний будиночок з геранню на вікнах та пишними бузками біля паркану. На лавці сиділа сувора, але мудра жінка. Вона відклала в’язання й проймаюче подивилася на нього. — Ви до Оленки? — запитала вона просто.
— Так. Я Ярослав.
— Я Марія Гнатівна, її бабуся. З якими намірами пожалВін взяв її за руку, подивився у ті блакитні очі, що вже ніколи не були наляканими, і зрозумів, що саме так — невпинно, ніжно, назавжди — і починається справжнє кохання.
