**Щоденниковий запис**
Кохання нагнало мене зненацька, але щось пішло не так.
Того вечора Софія поверталася з роботи, як завжди, через невеликий сквер, коли раптом із кущів їй під ноги викотився маленький цуценя. Він був пухкенький, наче пампушка, з весело блискучими очима.
— Ой, ти звідки такий гарненький? — здивувалася вона, нахиляючись до нього.
Цуценя тільки пищало, виляло хвостиком і тицялося мордою в її кросівки. Вона підняла його на руки, а він так щиро й сумно дивився їй у вічі, що Софія просто не могла залишити його.
З цуценям на руках вона повернулася додому. Відкрила двері, опустила його на підлогу, і він одразу ж почав досліджувати новий простір.
— Що ж мені з тобою робити? У мене ж досвіду немає… Ой, треба ж ще й ім’я придумати.
Вона замислилася, намагаючись уявити, яким він виросте, а цуценя вже сховалося десь у кімнаті.
— Ей, де ти там сховався? Ей, Барсік! — покликала вона, і тоді з-за тумби, на якій стояв телевізор, викотився маленький пухнастик. — О, так ти Барсік! Значить, будеш у нас Барсиком, а якщо виростеш великим — Борисом.
Цуценя було голодним і поскулювало. Софія пішла на кухню, а воно — за нею. Відкривши холодильник, вона не знайшла нічого підходящого.
— Треба купити хоча б молока, — подумала вона. — Краще схожу до зоомагазину, якраз навпроти будинку, пораджуся.
— Гаразд, Барсику, я скоро повернуся. Сиди тихо!
Софія вийшла, обережно зачинивши двері. У магазині вона розповіла продавцю про свою ситуацію.
— Я навіть не знаю, чим його годувати…
— Нічого страшного, — заспокоїв продавець. — Зараз поясню, а ще інтернет вам у поміч.
Додому вона повернулася з пакетами, купила все, що порадили. З кожним днем Барсик ріс, а Софія вже знала, як доглядати за собакою. Виводила його на повідку, бо боялася втратити.
— Барсік, фу! Барсік, не можна!
Найбільше хвилювалася, коли була на роботі:
— Що він там знову погризе?
Барсик виріс у великого Бориса. Не гігантського, але міцного, з гладкою коричневою шерстю. Сусідка Галина, яка розбиралася в породах, сказала:
— Схожий на метиса лабрадора.
— Ну й добре, — посміхнулася Софія. — Це не я його обрала, а він мене.
Минув рік, вона так і кликала його Барсиком, а коли серйозно — Борисом. Він був слухняним, виконував команди. Вранці та ввечері він «виводив» її на прогулянку — саме так вона жартувала.
— Борисе, через тепер я навіть у вихідні не висплюся. Будиш мене, як годинник. Ех, ти, мій будильник…
Але Борис любив вихідні. Вони разом гуляли в сквері біля озера, де був спеціальний майданчик для собак. Там він носився навіть більше, ніж потрібно. Додому повертався втомленим, висунувши язик.
Борис став її вірним другом. Втішав, коли було сумно, а іноді й сам потребував уваги. Софія вже не уявляла життя без нього.
Перед тим, як знайти Барсика в сквері, вона розійшлася з хлопцем — Олегом. Вони жили разом у її квартирі, але постійно сварилися. Він був неохайним: кидав взуття посеред коридору, куртку — на тумбочку. Спочатку Софія прибирала за ним сама, але потім зробила зауваження.
— Олеже, у взуття та одягу є свої місця.
— Нащо його прибирати, якщо вранці все одно носити? — відповів він.
Брудний умивальник, розмазана паста, розкидані речі — вона ніколи не бачила такого безладдя. Врешті-решт, після чергової сварки вона випроводила його. До того ж він був патологічно ревнивим, постійно допитувався, де вона і хто їй дзвонить.
Трикімнатна квартира в центрі Києва дісталася Софії від бабусі, яка тепер жила з батьками через хворобу. Працювала вона в офісі недалеко від дому, тож не мучилася дорогою. А Борис завжди чекав біля дверей, коли вона поверталася.
Роман з Андрієм почався несподівано. Їй було двадцять шість, йому — тридцять. Вона закохалася і відчула себе щасливою.
— Невже так буває? Без скандалів, без допитів…
Андрій був мовчазним, але робив приємні сюрпризи. Незабаром вони одружилися. Але була одна проблема — його відношення до Бориса.
Після весілля постало питання: де жити? Вперше вони посварилися. Її квартира була в престижному районі, а у нього — звичайна, але після ремонту могла стати гарною.
— Давай зробимо ремонт у тебе й переїдемо, — запропонувала вона.
— Тільки без собаки. Я не люблю тварин.
Софія не могла зрозуміти, як можна не любити тварин. Врешті вони залишилися в її квартирі. Андрій відразу попередив:
— Не розраховуй на мене — за твоїм псом доглядати не буду.
Але одного разу їй довелося поїхати на три дні — загинула двоюрідна сестра. Андрій, скрепі
