**Несподіваний візит і правда, яку я ніколи не хотіла пізнати**
Інколи думаю, що щастя це мати живих, здорових дітей, які влаштували своє життя. Я завжди вважала себе щасливою: люблячий чоловік, доросла донька, добрі онуки. Ми не були багаті, але жили у злагоді. Чого більше можна хотіти?
Моя Олеся вийшла заміж рано їй був 21, йому за 30. Ми з чоловіком схвалили: зрілий чоловік, стабільна робота, власна оселя. Жодних безвідповідальних студентів. Він оплатив весілля, медовий місяць, дарував їй дорогі подарунки. Навіть родичі казали: «Олесі пощастило, як у казці».
Перші роки все було ідеально. Народилися Тарас і Софійка, переїхали до будинку в Конча-Заспі, навідували нас у вихідні. Але з часом я помітила, що Олеся стала тихішою. Рідкі усмішки, короткі відповіді. Казала, що все гаразд, але в голосі була порожнеча. Материнське серце не помиляється.
Одного ранку я подзвонила мовчання. Не відповіла на повідомлення. Вирішила приїхати без попередження. «Скучила», пояснила.
Вона нахмурилася, відчиняючи двері, не посміхнулась. Я обійняла онуків, прибрала на кухні. Залишилася переночувати. Вночі повернувся Ігор. Біла нитка на комірі, дорогий парфум на одязі. Поцілував її у щоку вона відвернулася.
Опівночі я почула його на балконі: «Усе владнаю, кохана вона нічого не знає». Я стиснула келих так, що ледь не роздавила.
Вранці я спитала прямо: «Ти все знає, так?» Вона опустила очі: «Мамо, залиш. Усе під контролем.» Я перелічила кожну деталь. Вона відповіла, немов зазубрене: «Тобі здається. Він добрий батько. Дає нам усе. Кохання з роками міняється.»
Я сховала сльози у ванній. У той момент я втратила не лише зятя, а й доньку. Вона обміняла любов на безпеку. Він користувався її мовчанням.
Тієї ж ночі я кинула йому прямо:
« І що? Я не кидаю сімю. Платлю рахунки, буваю вдома. Їй так краще. Займайся своїм життям.»
« А якщо я розкажу?»
« Вона й так знає. Ігнорує, щоб вижити.»
Я повернулася до Києва потягом, із розбитою душею. Чоловік попередив: «Не втручайся, втратиш її.» Але я вже втрачаю її день у день. Все через те, що хотіла жити «як у журналах». Тепер платить за це душею.
Молюся, щоб одного дня вона подивилася у дзеркало й зрозуміла, що варта більшого. Щоб повага коштує дорожче за люксові сумки. Щоб вірність не розкіш, а необхідність. Може тоді візьме речі, візьме дітей за руки і піде.
Я буду тут. Навіть якщо зараз вона віддаляється. Чекатиму. Матери не здаються. Навіть коли світ руйнується.
