НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ
На кафедрі в університеті ніхто з колег не знав і не повірив би, що у Оксани Михайлівни чоловік — запеклий алкоголік. Це була її сумна таємниця та гірка доля.
…Оксана Михайлівна — викладач, доцент і завідувач кафедри. На роботі її дуже цінували як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали Оксану жінкою, яка всього досягла. А як інакше? Чоловік часто зустрічав її біля входу в університет, щоб разом піти додому.
— От щаслива ж ви жінка, Оксано Михайлівно! Чоловік у вас такий гарний, уважний, інтелігентний… — з захопленням говорили молодші колеги.
— Ой, дівчатка, не заздріть! — відмахувалася Оксана.
Лише вона одна знала, що витворяє її “інтелігент” вдома. Тарас (так звали чоловіка) напивався до непритомності. Повертався, точніше, доповзав додому брудний, як свиня. Нічого людського в його образі в такі моменти не залишалося. Влізти ключем у замок він не міг, тож дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Оксана відчиняла, втягувала його в хату з приговорками (горе моє, коли ж ти вже нап’єшся, сили мої вже кінчаються…), накривала ковдрою (щоб не замерз) і поверталася до своєї дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. Ще вона ставила поруч літрову кружку з водою — інакше серед ночі він репетував на весь будинок:
— Оксанко! Пи-и-ити!
Вранці Оксана, зібравшись на роботу, звично переступала через сплячого в коридорі чоловіка, виходила й зачиняла двері. Приходила в університет і сіяла розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень, місяць…
А потім одного дня Тарас, ніби нічого й не було, трезвий і охайний, стояв на сходах університету, чекаючи на свою дружину. Чисто виголений, з посмішкою. Коли Оксана виходила після роботи в оточенні колег, він підбігав, цілував у щічку й питав:
— Як день пройшов, Оксанко?
— Нормально, Тарасе. Ходім додому, — несміливо зітхала вона.
І колеги з зітханням провожали поглядом цю гарну пару.
“Пощастило Оксані Михайлівні з чоловіком…”
Щойно подружжя переступало поріг квартири, Оксана мовчала. Так вона мстила. Жінка знала, що мовчання — це страшна зброя. Тарас болісно не виносив цієї докірливої тиші. Хоча з роками звик. Він провожав дружину додому і тікав “по справи”. Пити не кидав.
…Оксана й Тарас прожили в шлюбі 28 років. Колись їхня любов була щирою, ніжною і, здавалося, вічною. А потім вона розсипалася, як пух із подушки. І зібрати його вже неможливо.
…Спочатку у них не виходило завести дітей. Оксана дуже переживала. Вважала, що сім’я без дітей — неповноцінна. Та згодом народився синко. Для неї він став сенсом життя.
Грошей бракувало. Тарас усі турботи переклав на дружину, а сам лише думав, де сховати горілку, щоб незаметно пити.
Оксана падала з ніг від клопоту, тож не одразу зрозуміла, що чоловік знову п’є. Вона була тоді молодою і наївною. Коли знайшла пляшку на балконі, дуже здивувалася.
— Тарасе? Чиє це?
— Вгадай, — жартував він.
Була сварка. Потім ще й ще… Сльози, умовляння, погрози… Все як зазвичай.
…Минали роки. Тарас то знаходив роботу, то швидко її втрачав. Все через пияцтво. Оксана не розлучалася — пам’ятала слова матері:
— Доню, заміж виходь один раз! Перший чоловік — від Бога, другий — від чорта.
Вона боялася уявити собі чоловіка “від чорта”.
Оксана наполегливо йшла по кар’єрних сходах. Розраховувала лише на себе. Звикла до такого життя. Їй було шкода чоловіка, але не більше. У душі все висохло.
Її радістю був син Юрко. Він виріс гарним хлопцем, але надто закохувався. Перше кохання знайшов у 14, друге — у 19…
Юрко часто міняв дівчат. Оксана хвилювалася. Лише встигне звикнути до однієї, як син приводить іншу. ОдОднак одного дня, коли Юрко знову привів нову дівчину, Оксана подивилася їй у вічі — і раптом зрозуміла, що ця, нарешті, та сама.
