У маленькому містечку під Львовом, де осіннє листя шелестить під ногами, моє життя у 58 років перевернулося з ніг на голову. Мене звуть Оксана Іванівна, і я завжди вважала свою родину опорою. Але недавній день народження моєї невістки, куди я прийшла без попередження, відкрив мені гірку правду, яка тепер не дає мені спокою.
Мій син Андрій та його дружина Мар’яна — моя гордість. Андрій, мій єдиний син, виріс добрим і працьовитим. Коли він привів Мар’яну, я одразу прийняла її як рідну. Молода, гарна, з легким сміхом — вона здавалася ідеальною парою для мого сина. Вони одружилися п’ять років тому, і з того часу я намагалася бути ненав’язливою свекрухою. Приходила лише за запрошенням, допомагала з їхньою донечкою Софійкою, приносила домашні пиріжки. Я думала, що ми — одна велика родина, де панують любов і повага.
Мар’яна завжди була чемною, але трохи відстороненою. Я пояснювала це її зайнятістю — вона працює дизайнером, а Андрій — інженером на заводі. Їхнє життя кипить, і я намагалася не лізти у їхні справи. Але в глибині душі мені хотелося бути ближчою, відчувати себе потрібною. День народження Мар’яни став для мене шансом показати, як я її ціную. Я вирішила зробити сюрприз.
У неділю, в день її свята, я прокинулася з усмішкою. Купила коробку її улюблених цукерок, одягла найкращу сукню й, не попередивши, пішла до них. Я уявляла, як Мар’яна зрадіє, як ми посидимо за чаєм, посміємося. Увійшовши до під’їзду, я почула музику й гомін голосів з їхньої квартири. «Святкують», — подумала я, і моє серце зігрілося. Я подзвонила у двері, очікуючи теплої зустрічі.
Двері відчинила Мар’яна, і її усмішка миттєво згасла. «Оксано Іванівно? Ви… як тут?» — промовила вона, явно збентежена. Я увійшла й завмерла. У вітальні було повно гостей: друзі, колеги, навіть батьки Мар’яни. Стіл ломився від угощень, всі сміялися, а Андрій розливав вино. Але ніхто не чекав мене. Мій син, побачивши мене, зблід. «Мамо, ти ж не казала, що прийдеш», — промовив він, і в його голосі я відчула незручність.
Я намагалася триматися, усміхалася, вітала Мар’яну, але всередині все стискалося. Чому вони не запросили мене? Чому не сказали, що буде велике свято? Я відчувала себе чужою серед чужих людей. Гості переглядалися, а Мар’яна швидко пішла на кухню, ніби уникаючи мене. Андрій намагався розрядити атмосферу, але його жарти звучали нещиро. Я пробула там півгодини, вручила цукерки й пішла, посилаючись на справи. На вуліці я розридалася.
Вдома я перебирала цей вечір знову і знову. Невже я для них так мало значу? Мар’яна завжди була стриманою, але я думала, що це її характер. А тепер я зрозуміла: вони не хотіли мене на цьому святі. Андрій, мій хлопчик, якого я виростила з такою любов’ю, не знайшов потрібним покликати власну матір. Їхня таємниця — їхнє небажання бачити мене — була як ніж у серце. Я почувалася відкинутою, непотрібною, зайвою в їхньому житті.
Наступного дня Андрій подзвонив. «Мамо, вибач, ми не хотіли тебе образити. Просто Мар’яна планувала своє свято, і ми… не подумали». Їхні слова були пустими. Не подумали? Про власну матір? Я намагалася запитати, чому вони сховали від мене вечірку, але він ухильно відповів: «Так вийшло». Мар’яна навіть не подзвонила. Їхня мовчанка кричала голосніше за будь-які слова: я не частина їхнього світу.
Я згадувала, як завжди намагалася бути доброю свекрухою. Я не лізла в їхнє життя, не нав’язувалася, приносила Софійці подарунки, допомагала, коли просили. Але, схоже, для Мар’яни я — лише тінь з минулого, яку потрібно терпіти. А Андрій, мій син, обрав її бік. Ця думка розриває мені серце. Невже я втратила його? Невже моя любов і турбота нічого не значат?
Я вирішила, що більше не приходитиму без запрошення. Якщо вони не хочуть бачити мене на своїх святах, я не буду нав’язуватися. Але як важко це прийняти! Софійка, моя онука, — моя радість, і думка, що я можу стати для неї чужою, нестерпна. Я хочу поговорити з Андрієм, але боюся почути правду. А що, якщо він скаже, що Мар’яні я непотрібна? Що, якщо я справді зайва?
У 58 років я мріяла про теплі сімейні посиденьки, про сміх онуки, про вдячність сина. Замість цього я отримала закриті двері й холодну мовчанку. Але я не зламаюся. Я знайду сили жити далі — для себе, для друзів, для тих, хто мене цінує. Може, почну подорожувати або займуся чимось новим. Я не знаю, що буде, але знаю одне: я гідна поваги.
Ця історія — мій крик про справедливість. Андрій і Мар’яна, можливо, не хотіли мене образити, алеЯ хоч і не бажаю здаватися, але коли дивлюся у вікно на осінній дощ, вперше відчуваю, що старість може бути самотньою.
