Свекруха ближча за рідну матір: гірка правда мого життя
Це історія про те, як одна жінка стала для мене справжньою матір’ю, а інша лишилася лише формальністю в документах.
Моїй рідній матері завжди були важливіші власний настрій, її бажання, її спокій. А я десь на задньому плані — як тінь, як щось обов’язкове, але не значуще. Тепер вона сердиться, що я не біжу до неї за першим покликом, що з «чужою» — як вона каже — жінкою у мене ближчі стосунки, ніж з тим, хто мене народив. Але це вона сама так зробила.
З дитинства я жила за одним простим правилом: не заважати мамі. Це гарантувало тишу в домі та відсутність скандалів. Вона була зайнята собою, серіалами, подругами, якимось вічним роздратуванням. Перевірка домашнього закінчувалася ляпасом, а розмови — роздратованим криком.
— Господи, і вдома немає спокою! Дай телевізор подивитися! — кричала вона, ледь я відкривала рота.
Жодного ранку вона не прийшла на виставу. Жодні батьківські збори не обійшлися без її докорів. Мене підтримувала бабуся, і навіть вітчим — чужий чоловік — дарував мені більше тепла. Він допомагав із уроками, записав мене до бібліотеки, щиро цікавився моїм життям. Я любила його. І коли він пішов, плакала більше, ніж мати. Вона, здається, навіть не помітила.
Після цього ми остаточно віддалилися одна від одної. Я була сама по собі. Вона — теж. Так, годувала, одягала. Але не питала, як у мене справи, не обіймала, не цікавилася. Я могла б збитися зі шляху, та, мабуть, інтуїція врятувала.
Після школи мати відмовилася платити за навчання. Сказала: хочеш — заробляй сама. Я працювала багато й важко. Брала будь-яку роботу, не скаржилася. В одній із компаній познайомилася з Олегом — майбутнім чоловіком. Ми полюбили одне одного, влаштували скромне весілля й переїхали до його батьків.
І ось тоді моє життя змінилося.
Його мати, Надія Іванівна, виявилася не просто доброю жінкою. Вона стала для мене справжньою матір’ю. Без істерик, без засуджень, без докорів. Вона слухала, підтримувала, давала поради, коли я просила. Ніколи не лізла, але завжди була поряд.
Я вперше відчула: ось воно — тепло. Ось вона — родина. Я не боялася бути собою. Не боялася помилятися. Мені не треба було захищатися. І я сама почала вимовляти їй «мамо» — це було природньо.
Рідній я дзвонила раз на тиждень. Просто щоб вона не сказала, що я зовсім про неї забула. Але кожна така розмова закінчувалася на «ти невдячна, ти мене кинула». І я знову клала слухавку з болем у грудях.
— Та вона просто ревнує, — казала Надія Іванівна. — У тебе тепер є своя родина. А твоя мати досі хоче, щоб ти жила її життям.
За дванадцять років шлюбу в нас з’явилися двоє чудових дітей. Ми вже живемо у своїй квартирі, а свекор із свекрухою переїхали за місто. Діти обожнюють бувати в них. А ось до моєї матері їхати не хочуть. І ми з чоловіком заїжджаємо лише на свята — з обов’язку, а не з серця.
Вона ображається. Звинувачує. Каже, що я зрадила її. Але я знаю: справжня мати — це не та, що просто народила, а та, що любить. Надія Іванівна стала для мене саме такою. Вона поруч. Вона підтримує. Вона щиро радіє моїм успіхам і допомагає пережити невдачі.
Я не мстила своїй матері. Ні. Я допомагаю їй, як повинна. Продукти, ліки, комуналка. Але свою душу я давно закрила для неї. Занадто багато болю. Занадто багато байдужості, яку вона називала «вихованням».
Можливо, хтось засуджуватиме мене. Але це моя правда. Моє життя. І моя свекруха — мені рідніша, ніж мати.
