У кухні пахло дерунами, коли розчинились вхідні двері — з повернулися додому доньки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б радіти. Але замість усмішок на їхніх обличчях читалася образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — у голос сказали Соломія та Мар’яна.
Оксана вийшла у передпокій, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, і одна з них обережно почала розповідати. Бабуся дозволяла Тарасові та Даринці — дітям тітоньки — бігати, стрибати й їсти усе, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Ще й тих провожала аж до автобусу, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, не була найніжнішою жінкою, але не думала, що справа дійшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, та й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Наталі, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально збожеволіла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Борисом, народилися близнючки, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — різко відповів Борис.
— Ось би краще Наталі допомогти… У неї ж погодки…
— А у нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— Брат має підтримувати сестру, — кинула свекруха з холодом у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Хорошо хоч її мама була поруч, їздила через все місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж і далі захоплювалася Тарасом і Даринкою, за кожного зручного випадку підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від доньки!»
А про дітей сина… Якщо й запитували — лише махала рукою: «Помалу…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у гніві сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Борису. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком від’їжджали із важким каменем на душі. Постійні докори: дівчатка голосні, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Тарас і Даринка від’їжджали, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Соломію й Мар’яну відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотніх. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Борис подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— З чого ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти дітей Наталі самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене вздумав?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Соломія й Мар’яна приїдуть, приберуться. Що це за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти пригадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Борис. — У тебе є улюблені онуки — от до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є донька й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Даринка відмовилася: «Уроків повно, бабусю». Тарас заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна залишилася сама, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно…
