— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, влітаючи у передпокій і скидаючи з плечей шкіряну сумку. — Ну мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Марія Степанівна повільно обернулася від дзеркала, де поправляла своє сріблясте волосся. Руки в неї тремтіли, але погляд залишався спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана кинула сумку на диван. — Про день народження Максима! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову в своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Марія Степанівна сіла у крісло, склавши руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так шумно…
— Не варто?! — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Марія Степанівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, наполегливою. А після розлучення стала ще гострішою.
— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в “Солодкій хаті”, — сказала вона втомлено. — Але думаю, може, він не хоче гучного свята? Він у нас таким замкнутим став…
— Замкнутим? — фуркнула Оксана. — Він підліток! Всі підлітки такі з дорослими. Але це не означає, що святкувати не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип дошки. З’явився Максим — високий, худий, з неслухняним темним волоссям і серйозними очима, схожими на батькові.
— Привіт, бабу, — буркнув він і кутком ока глянув на матір. — Чого кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твоє свято, — Оксана одразу змінила тон, голос став солодкуватим. — Завтра ж твій день, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Та мені нічого не треба, — промовив Максим, сідаючи на край дивану. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — Оксана скривилася. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Максим знизав плечима і втупився у телефон. Марія Степанівна подивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав щораз більш замкнутим, майже не розмовляв із нею, а з матір’ю взагалі відповідав односкладово.
— Максю, а що ти хочеш у подарунок? — м’яко запитала вона.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Як нічого?! — Оксана сіла поруч. — Може, новий телефон? Чи ноутбук?
— Мам, відчепись, — буркнув Максим і встав. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Оксана підскочила. — Ми ж тільки приїхали! Давай планувати, кого запросити…
— Нікого не треба! — різко обернувся хлопець. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути сам!
— Але чому? — збентежено запитала Оксана. — Раніше тобі подобалося святкувати…
— Раніше… — Максим криво посміхнувся. — Раніше багато чого було інакше. А тепер годі робити вигляд, ніби ці ваші дні народження нас всіх так радують.
Він пішов, гучно хлопнувши дверима. Оксана застигла посеред кімнати, роззявивши рота.
— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же завжди був таким веселим!
Марія Степанівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає через розлучення батьків, як метається між матір’ю й батьком, як втомлюється від їхніх взаємних докорів.
— Оксанко, сядь, — попросила вона. — Поговоримо.
— Про що? — Оксана ходила по кімнаті. — Все ясно! Олег налаштовує його проти мене! Я ж знаю, як він вміє!
— Справа не в Олегу, — обережно сказала Марія Степанівна. — Максим просто втомився. Від ваших сварВін потребує не свята, а справжньої розмови, де його почують і зрозуміють.
