Секретарка з сюрпризом
— Марічко, нагадай, де моя кава? — голос Богдана Ярославовича, її начальника, пролунав роздратовано.
— На верхній полиці, як завжди, — спокійно відповіла Марічка, відірвавшись від щоденника.
— Пам’ять у тебе гарна, хоч на щось годишся, — усміхнувся він і грюкнув шафкою.
Офіс здригнувся. Як завжди. Як кожного дня. Богдан Ярославович, сорокарічний красен із сивиною на скронях та ідеальною зачіскою, був зіркою компанії. Його боялися, але поважали — за результати, за впевненість, за стиль. Марічку не боялися й не поважали. Її не помічали.
Вона стала частиною інтер’єру: непомітною, але необхідною. Папери — у неї. Договори — вона друкує. Забуті дні народження колег — вона нагадує. Тільки ніхто не каже «дякую».
— Марічко, принеси води, у нас нарада за десять хвилин! — кинула колега з бухгалтерії.
— Несу, — зітхнула вона, беручи графин.
Все її життя в цьому офісі проходило в режимі тіні. А почалося з надій. Колись вона з відзнакою закінчила університет, мріяла про аспірантуру. Та мати захворіла — довелося йти працювати. Влаштувалася у велику компанію «Зоря-Інвест» — спочатку помічницею відділу, потім секретаркою директора.
П’ять років. П’ять років вона носила каву, стежила за розкладом боса й мовчки слухала образи. Ніхто не знав, що всі ці роки вона вела детальний щоденник подій. А останні півроку — вмикала диктофон.
Богдан Ярославович, улюбленець інвесторів, ставав дедалі впевненішим. У приватних розмовах обговорював, як завищити вартість контрактів, кого «переконати» з конкурентів, як «підмазати» аудитора. Він думав, що поруч — порожнє місце. А поруч була Марічка.
— Марічко, зайди, — одного дня Богдан покликав її, не відриваючись від телефону. — Тут нова дівчина має прийти, стажерка. Поясни їй, де кава, де туалет, де сидіти. Решта — не твоя справа. Ти ж у нас наче мати всіх цуценят?
— Звичайно, — кивнула вона і вийшла, записавши час і фразу у блокнот. Вона фіксувала все — вже на автоматі.
Пізнього вечора, коли офіс пустів, вона відкривала ноутбук і вносила дані до таблиці. У неї були аудіозаписи, скани документів, витяги з листування, роздруківки переписок із постачальниками. Вона знала: рано чи пізно — це знадобиться.
І ця мить настала.
Наприкінці березня в офісі поповзли чутки: готується позапланова перевірка. Хтось із інвесторів помітив дивну невідповідність у звітах. Того ж дня Богдан Ярославович викликав її до себе.
— Марічко, тут треба трохи підправити цифри у звіті. Ти ж у нас вмієш, — підморгнув і простягнув флешку. — Тихенько. Ти ж розумна дівчина. Нікому не кажи.
Вона взяла флешку. Ввечері скопіювала все. Зробила резервні копії. І написала листа. Не в поліцію — туди не вірила. Вона надіслала досьє з позначкою «анонімно» у головний офіс «Зоря-Інвест», де сиділи справжні акціонери.
Минуло три тижні. Вона продовжувала ходити на роботу, ніби нічого не сталося. Поки одного разу до офісу не увірвалися люди у чорних костюмах.
— Богдан Ярославович Соколовський? Вас запрошують на внутрішнє розслідування. Просимо з нами.
Марічка спокійно поклала флешку до кишені.
У компанії почалася паніка. Бухгалтерія гула, як рій. Когось звільнили, когось відсторонили. Але найбільше постраждав, звісно, Богдан.
А через два тижні її викликали до головного офісу.
— Марічко Вікторівно, ми уважно вивчили матеріали. Завдяки вам вдалося зупинити махінації й зберегти репутацію компанії. Нам потрібен надійний лю— Я готова, — відповіла вона, усміхаючись, і вперше відчула, що тепер її слово — закон.
