Ранковий сюрприз від свекрухи
“Доброго ранку, невісточка!” — промовив свекор, Василь Іванович, широко посміхаючись та відчиняючи двері. За ним увійшла свекруха, Ганна Миколаївна, з таким невинним виглядом, ніби вона не творила жодних казок. Вона ледве посміхнулася й значуще глянула у бік кухні, де, як виявилося, залисла свій “сюрприз”. Я, ще не підозрюючи, що мене чекає, кивнула у відповідь, але за п’ять хвилин ледь не скрикнула. Ця жінка вміє дивувати, але не завжди так, як мені б хотілося. І ось я сиджу, намагаючись зрозуміти: чи сміятися, чи хапатися за голову, бо такі подарунки від Ганни Миколаївни — це вже традиція.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо в одному будинку зі свекрами вже півроку. Коли ми одружилися, вони наполігли, щоб ми переїхали до них — хата велика, місця всім вистачить, та “сім’я має бути разом”. Я погодилася, хоча в глибині душі мріяла про свою оселю. Василь Іванович — чоловік добродушний, з ним легко: він або в сараї щось лагодить, або дивиться футбол, не втручаючись у мої справи. А ось Ганна Миколаївна — це окрема історія. Вона не зла, ні, але в неї є хист лізти туди, куди її не кличуть, і називати це “турботою”. А її “сюрпризи” — це завжди щось із подвохом.
Того ранку я, як завжди, прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Олег вже вирушив на роботу, а я планувала зробити млинці, заварити каву та розпочати день спокійно. Але, увійшовши на кухню, завмерла. На столі стояв величезний казан, накритий кришкою, а поряд — записка: “Оленко, це вам на обід, смачного!” Я підняла кришку й ледь не скрикнула: там був борщ, але не звичайний, а якийсь дивний — з купою картоплі, дивним ароматом і, здавалося, пучком кропу. Я люблю борщ, але цей виглядав так, ніби Ганна Миколаївна вирішила змішати все, що знайшла в городі, та додати приправ із крамниці.
Я обернулася й побачила свекруху, яка саме ввійшла на кухню. “Ну що, Оленко, сподобався мій подарунок?” — запитала вона з такою гордістю, ніби це не борщ, а витвір кулінарного мистецтва. Я вимушено відповіла: “Дякую, Ганно Миколаївно, дуже… оригінально”. А вона продовжувала: “Я вчора півночі стояла біля печі, щоб ви з Олегом не голодували. Ти ж усе на своїх дієтах, а чоловікові треба справжня їжа!” Справжня їжа? Мої млинці, між іншим, Олег їсть із задоволенням, і ніхто ще не скаржився. Але сперечатися з Ганною Миколаївною — це як намагатися перекричати комбайн.
Я вирішила дати зрозуміти, що ми самі впораємося. “Ганно Миколаївно, — кажу, — дякуємо, але ми з Олегом зазвичай готуємо щось простіше. Може, не варто так стаЯ зітхнула, набрала ложку борщу та пообіцяла собі, що колись ми обов’язково знайдемо свій маленький будиночок, де не буде місця для несподіваних каструль.
