**Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою**
Сьогодні Олена Степанівна акуратно складала у клітчасту сумку домашню картоплю, соління, пару баночок варенья і вирушала до доньки та зятя. — Марічка, я вже у потязі. Нехай Олесь мене на вокзалі зустріне, сумка важка, — подзвонила вона дочці. — Звичайно, мамо, зустрінемо, — відповіла Марія.
Вранці, ступивши на перон, Олена Степанівна почула: — Мамо, ми тут! — Вона обернулась… і завмерла. Поруч із вагітною донькою стояв молодий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений похмурий водій-далекобійник, до якого вона так і не змогла знайти підхід.
А раніше Олесь і не думав про шлюб. У тридцять сім він ще був холостий і наполегливо повторював друзям на рибалці, що не зустрів ту, яка «розпалить іскру». Одні заздрили: мовляв, нема дружини — нема претензій. Інші зітхали: все ж таки приємно, коли вдома тебе чекають. А він жартував, що принаймні у нього є бонус — ніякої тещі.
І раптом — грім мов із ясного неба. На заправці він побачив Її. Марію. Дівчина з блакитними очима і бейджиком на грудях ніби зійшла з його сну. Вона посміхнулась йому — і все, пропав чоловік. Наступного вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, тремтячи, промовив: — Привіт, Маріє… Можна запросити вас у кафе?
З того дня все понеслося, як буря. Незабаром — весілля. Олесь уперше за роки поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Вперше відчув себе не просто чоловіком, а чоловіком. А потім — і майбутнім батьком. Усе йшло чудово… якби не перша зустріч із тещею.
Олена Степанівна виявилася жінкою не з боязких: інтелігентна, холоднувата, суворо вихована. При першому знайомстві вона зустріла зятя крижаною ввічливістю. А коли Олесь з добротою назвав її другою мамою, вона різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мама?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Марія — на останньому терміні. Олесь повернувся з рейсу, і дружина тривожно заглянула йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Маму так маму. Тільки от… — і з досадою почесав бороду.
— Тільки от, — підхопила дружина, — поголуйся, підстрижися. Мамі не подобається, що ти схожий на діда. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Олесь підкорився. Підстригся, поголився, глянув у дзеркало — і сам себе не пізнав. На вокзалі Олена Степанівна ледь не спіткнулася: перед нею стояв не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодячий чоловік. На її обличчі з’явилася тепла, здивована посмішка. А Олесь зрозумів, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, мабуть, у ньому теж.
За вечерею він сховався у кімнаті — почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос за спиною: — Олесю, звук додайте! Я теж люблю футбол! І баскетбол.
Він обернувся. Олена Степанівна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Марією збиралися на рибалку. Намет, снасті, продукти. Олена Степанівна запитала: — Ви, випадково, не на рибалку? Я з вами! Намет Олеся візьміть — я й юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл із пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — ніби помолоділа на двадцять років. Юшку зварила таку, що Олесь тричі просив додатку. А потім вони вже були на «ти». Навіть жартували, що якщо Марія в старості буде такою, як її мама — він буде щасливий.
Олена обняла доньку і тихо сказала: — Як же добре, що ви в мене є…
І в цю мить Олесь зрозумів: жоден чемпіонат світу не замінить цього — свого, справжнього…
