Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою
Ганна Яківна акуратно спакувала у клітчасту сумку домашню картоплю, соління, пару баночок варення й рушила в гості до доньки та зятя. — Лізонько, я вже у потязі. Нехай Віталік зустріне мене на вокзалі, сумка важкувата, — подзвонила вона доньці. — Звичайно, мамо, зустрінемо, — відгукнулась Оленка. Вранці, ступивши на перрон, Ганна почула: — Мамо, ми тут! — Вона обернулася… й завмерла. Поруч із вагітною донькою стояв молодий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений, похмурий далекобійник, до якого вона так і не змогла знайти підхід.
А раніше Віталік і не думав про шлюб. У тридцять сім він усе ще був холостий і наполегливо запевняв друзів на рибалці, що не зустрів ту, яка «запалить іскру». Одні заздрили: мовляв, нема дружини — нема й претензій. Інші зітхали: все ж приємно, коли вдома тебе чекають. А він жартував, що хоч бонус у нього є — жодної тещі.
І раптом — грім серед ясного неба. На заправці він побачив Її. Олену. Дівчина з блакитними очима й бейджиком на грудях ніби зійшла з його мрій. Вона усміхнулася йому — і все, пропав чоловік. Наступного ж вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, увесь тремтячи, промовив: — Привіт, Олено… Можна вас запросити у кафе?
З того часу все понеслося, як буря. І ось — весілля. Віталік уперше за роки поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Уперше відчув себе не просто чоловіком, а чоловіком. А потім — і майбутнім татом. Усе йшло чудово… якби не знайомство з тещею.
Ганна Яківна виявилася не з боязких: інтелігентна, холоднувата, сувора жінка. При першій зустрічі вона прийняла зятя з льодяною ввічливістю. А коли Віталік доброзичливо назвав її другою мамою, різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мати?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Олена — на останньому терміні. Віталік повернувся з рейсу, і дружина тривожно заглянула йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Маму так маму. Тільки от… — і з досадою почесав бороду.
— Тільки от, — підхопила дружина, — підстрижися, поголися. Мамі не подобається, що ти як дід виглядаєш. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Віталік підкорився. Підстригся, поголився, глянув у дзеркало — і сам себе не впізнав. На вокзалі Ганна Яківна ледь не спіткнулася: перед нею стояв не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодіжний чоловік. Посмішка з’явилася на її обличчі — тепла, здивована. А Віталік зловив себе на тому, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
На вечерю він повтікав у кімнату — почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос за спиною: — Василю, звук додайте! Я теж футбол люблю! І баскетбол.
Він обернувся. Ганна Яківна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Оленою збиралися на рибалку. Намети, снасті, продукти. Ганна Яківна запитала: — Ви, випадково, не на рибалку? А я з вами! Намет у Вітька візьміть — я й юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл із пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — ніби помолоділа на двадцять років. Юшку зварила таку, що Віталік тричі просив добавки. А потім вони вже були на «ти». І навіть жартували, що якщо Оленка у старості буде такою, як її мати — він буде щасливим.
Ганна обійняла доньку й тихо сказала: — Як же добре, що ви в мене є…
І в цю мить Віталік зрозумів: жодний чемпіонат світу не замінить от цього — свого, справжнього.
