Олеся готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, аж раптом тишу порвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, немов передвісник чогось несподіваного.
“Романе, відчини, будь ласка, хто там?” — гукнула Олеся з кухні, витираючи руки рушником.
Роман, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи власним очам.
“Тіто Людо? Звідки ви взялися?” — у його голосі було щире здивування. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
“Добрий вечір, Рома. Ось, вирішила до вас завітати. Можна зайти?” — Людмила посміхнулась, але в її очах блимнула тінь втоми.
“Звісно, заходьте!” — Роман відступив, пропускаючи гостю. — “Чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.”
“Та так, спонтанно вийшло,” — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку торбу. — “Була у сестри твоєї у Львові, а тепер ось до вас, у Київ, приїхала.”
Олеся, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь поморщилась.
“Добридень, Людмило Павлівно! Оце так сюрприз… Вечерятимете з нами?”
“Не відмовилась би, дякую,” — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб помити руки.
Олеся кинула на чоловіка пильний погляд, ледве стримуючи роздратування.
“Я й гадки не мав, що вона приїде,” — шепотом виправдувався Роман.
“І надовго вона до нас?” — Олеся схрестила руки. — “Ще й по місту її возити, годувати? Навіщо взагалі з’явилася?”
“Заспокойся, зараз усе з’ясуємо,” — Роман знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Людмила Павлівна поставила на стіл торбу з гостинцями.
“Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий стан просять. Ну, оповідайте, як живете? Як синок ваш?”
“Живемо, як усі,” — почав Роман. — “Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Денис у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром із тренування повернеться. А у вас як справи?”
“Молодці, що квартиру взяли,” — кивнула Людмила. — “А я ось вирішила рідню відвідати. Після смерті вашої мами, Романе, зв’язок із вами майже зник. Ви до міста не навідуєтеся, справ повно, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як то кажуть, не милує…”
“Котлети у вас, Олесю, просто смакота,” — додала вона, відкушуючи шматочок. — “І квартира затишна, молодці.”
“А надовго ви до нас?” — обережно запитала Олеся, намагаючись сховати нетерпіння. Роман кинув на неї докірливий погляд.
“На дні три,” — відповіла Людмила. — “Хочу ваше місто побачити, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Денисом. Ти, Олесю, така красуня, і господиня чудова.”
Олеся вимусила посмішку. Компліменти були приємні, але ситуація все одно напружувала.
“Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладалці,” — сказала вона. — “У нас лише дві кімнати: в одній ми з Романом, в іншій — син.”
“Та я невибаглива, де покладете, там і ляжу,” — махнула рукою гостя. — “Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.”
У цей момент у квартиру влетів Денис, запыханий, з рюкзаком на плечі.
“Сину, це бабуся Люда, сестра твоєї бабусі Марії,” — представив Роман. — “Ти її, напевно, не пам’ятаєш, малий був, коли ми до неї їздили.”
“Добридень,” — Денис уважно подивився на гостю. — “Ви справді схожі на бабусю Марію…”
“Приємно познайомитися, Денисе,” — усміхнулась Людмила. — “Чула, ти програмуванням захоплюєшся?”
“Так,” — оживився хлопець. — “Тільки комп’ютер у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.”
“Молодець, продовжуй у тому ж дусі. Програмісти зараз на ва”Молодець, продовжуй у тому ж дусі. Програмісти зараз на вагу золота.”
