Сюрприз із привкусом диму: як Андрійко ледь не спалив хату на 8 Березня
Спокій у квартирі Олесі розлетівся ще до того, як вона зайшла у двері. По сходах тягнуло димом, по підлозі струменіла мильна вода, а повітря було натягнуте, немов саме воно шепотіло: «Не заходь… Краще повернись». Але Олеся, жінка загартована, директорка великої компанії, не з тих, що тікають.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет з корпоративу, скинула туфлі, наче скидаючи з плечей тягар дня, і всунула ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, краще підійшли б гумові чоботи. Усередині щось дико гуділо, лопотіло, димилося. А в кутку навпрочки вив кіт.
— Андрійку?! Що тут, біса твоєму, коїться?! — гаркнула вона, пробираючись крізь пару й запах підгорілого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. В одній білизні, босий, обличчя в подряпинах і сажі, з синцем під оком і замотаним у рушник головою, наче бедуїн у пустелі. Вигляд у нього був такий, ніби він не святкові приготування влаштовував, а з вогнеметниками під Дебальцеве воював.
— Олесю… Я думав, ти пізніше повернешся… корпоратив, ти ж там, як господиня. Ну, до кінця ж зазвичай…
Олеся, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, закрила очі й сказала рішуче:
— Доповідай. Усе. Без «кохана» і «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли в дев’яностих на мене рэкет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес на межі банкрутства стояв. Після цього паніка для мене — пусте слово. А тепер — розповідай, що ти тут накоїв.
Андрійко ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запікати, підлогу помити…
— Телятину? — уточнила Олеся.
— Не телятину… Пральку. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку я телятину в піч, потім у ванну, потім пральку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Андрійко. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянуся, коли машину вмикав — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАЧИНЕНУ пральку?!
— Ну, може, просочився…
Олеся сховала обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він вижив.
— Е-е… Він… у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб просох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну прати, чую — запах. Думаю: щось горить. Відкриваю піч, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови обпалив. Тут кіт заревів. Я до пральної машини, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у диявола. І реве! А я — між пеклом у печі й пеклом у пральці. Взяв лом. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Олеся.
— Він розбив дві вази, обгадив килим, зірвав штори, подряпав шпалери, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати поліцію й знахурку. А я його зловив і прив’язав. Сушив. А тобі, Олесю, сюрприз готував…
Олеся підвелася. Зайшла у вітальню. Побачене змогло б викликати інфаркт у вразливої жінки, але не у неї. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною в шарф, дим у повітрі, калюжі, бите скло. Все, як у військовій хроніці. Андрійко метушився ззаду, намагаючись пояснити:
— Ну, він же не хотів сидіти. Я ж переживав, щоб не застудився. І щоб не верещав — рот закрив. Але все норм!
Олеся відв’язала кота, витерла його рушником з голови Андрійка, притиснула до себе.
— Негідник ти, Андрію. Він же задихнутися міг. Хоча, після пральної машини тепер йому все по коліно.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зніяковів той. — Повіситися зараз? Чи пізніше?
— Вітаю, дурнику. Сьогодні Восьме Березня.
Андрійко спалахнув, вискочив із кімнати, а за хвилину повернувся з урочистим видом, став перед жінкою на коліна, простягнув руки за спиною.
— Олесю, сонце моє. Тридцять років ти зі мною, і я не перестаю тобою захоплюватися. Ти — сильна, гарна, терпляча й кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з перснем й зім’ятий, обшарпаний букет.
— Квіти були нормальні… поки кіт… ну, ти зрозуміла…
Олеся зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не горелим. Андрію, більше жодних експериментів. Просто квіти. Просто обійми. Просто не спалюй хату. Добре?
— Просто хотілося чогось особливого. Тобі ж на роботі дарують ше— Добре, кохана, — зітхнув Андрійко, обіймаючи її, — але наступного року я все одно спробую щось… непередбачуване.
