«Син із невісткою не знали, що я теж потраплю на день народження снохи» — їхня таємниця розбила мені сердце
У невеличкому містечку під Львовом, де осіннє листя шелестить під ногами, моє життя у 58 років перевернулося догори дном. Мене звуть Оксана Михайлівна, і я завжди вважала свою родину опорою. Але нещодавній день народження моєї снохи, куди я прийшла без попередження, відкрив мені гірку правду, яка тепер не дає мені спокою.
Родина — моя гордість
Мій син Ігор і його дружина Соломія — моя гордість. Ігор, мой єдиний син, виріс добрим і працьовитим. Коли він привів Соломію, я відразу прийняла її як рідну. Молода, гарна, з легким сміхом — вона зоминалася ідеальною парою для мого сина. Вони одружились п’ять років тому, і з тих пір я намагалася бути ненав’язливою свекрухою. Приходила лише за привідшеленням, допомагала з їхньою донечкою Марійкою, приносила домашні паляниці. Я гадала, що ми — одна велика родина, де царюють любов і повага.
Соломія завжди була ввічливою, але трохи відстороненою. Я списувала це на її зайнятість — вона працює дизайнеркою, а Ігор — інженером на фабриці. Їхнє життя кипить, і я намагалася не лізти не в свої справи. Але глибоко в душі мені хотілася бути ближче, відчувати себе потрібною. День народження Соломії став для мене шансом показати, як я її ціную. Я вирішила зробити сюрприз.
Несподіваний візит
У вівторок, у день її народження, я прокинулася з посмішкою. Купила коробку її улюблених цукерок, наділа кращу сукню й, не попередивши, пішла до них. Я уявляла, як Соломія зрадіє, як ми посидимо за чаєм, посміємося. Увійшовши у під’їзд, я почула музику й гомін голосів із їхньої квартири. «Святкують», — подумала я, і моє сердце зігрілося. Я подзвонила у двері, очікуючи теплої зустрічі.
Двері відчинила Соломія, і її посмішка миттєво згасла. «Оксано Михайлівно? Ви… як тут?» — пробурмотіла вона, явно збентежена. Я ушвйшла й завмерла. У вітальні повно гостей: друзі, колеги, навіть батьки Соломії. Стіл ламався від угощень, усі сміялися, а Ігор розливав вино. Але ніхто не чекав на мене. Мій син, побачивши мене, зблід. «Мамо, ти ж не казала, що прийдеш», — сказав він, і в його голосі я вловила ніяковість.
Таємниця, що ранала
Я намагалася триматися, посміхалася, вітала Соломію, але всередині усе стискалося. Чому вони не запросили мене? Чому не сказали, що буде велике свято? Я почувалася чужою серед чужих людей. Гості переглядалися, а Соломія швидко пішла на кухню, ніби уникаючи мене. Ігор намагався розрядити обстановку, але його жарти звучали фальшиво. Я пробула там півгодини, вручила цукерки й пішла, посилаючись на справи. На вулиці я розридалася.
Дома я перекручувала той вечір знову і знову. Невже я так мало для них значу? Соломія завжди була стриманою, але я думала, що це її характер. А тепер я зрозуміла: вони не хотіли мене на цьому святі. Ігор, мій хлопчик, якого я виховувала з такою любов’ю, не знав потреби покликати свою матір. Їхня таємниця — їхнє небажання бачити мене — була ніж у серце. Я почувалася відкинутою, непотрібною, зайвою в їхньому житті.
Біль і запитання
Наступного дня Ігор подзвонив. «Мамо, пробач, ми не хотіли тебе образити. Просто Соломія планувала своє свято, і ми… не подумали». Його слова звучали пусто. Не подумали? Про власну матір? Я намагалася заявити, чому вони приховували від мене вечірку, але він ухильно відповів: «Так вийшло». Соломія навіть не зателефонувала. Їхня мовчанка кричала голосніше за будь-які слова: я — не частина їхньоЯ все одно знаю, що родинні зв’язки важливі, але тепер розумію — інколи треба вміти відпустити.
