**Щоденниковий запис**
Стояла Наталка Іванівна біля вікна на кухні, спостерігаючи, як у двір заїжджає старенький «Запорожець». Із машини виліз високий хлопець у пом’ятій футболці та джинсах, витягнув із багажника два великі рюкзаки й спортивну сумку.
— Ось і приїхав, — пробурчала вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати небожа.
Вітько виріс. Останній раз бачила його тощим підлітком із торчачими вухами, а тепер перед дверима стояв справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тіто Наталю? — нерішуче спитав він, коли вона відчинила двері.
— Та хіба ж не впізнав? Заходь, заходь, Вітьку! Господи, який же ти вже великий! — обняла небожа, відчувши запах дороги й дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Втомився, мабуть?
— Та ні, нормально. Дякую, що прихистили. Я ненадовго, поки роботу знайду та кімнату зніму. — Вітько переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Наталка Іванівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Одна річ – обіцяти, інша – робити. Так і її сестра, Вітькова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — показала вона на кімнату, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книгами, улюблений крісель біля вікна — усе довелося перетягнути у спальню, щоб звільнити місце для небожа.
Вітько зупинився на порозі.
— Та може, я краще на дивані у вітальні? Не хочу вам заважати.
— Та що ти! Молодій людині потрібен особистий простір, — відповіла Наталка Іванівна, хоча всередині все стислося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Вітько поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А ви де тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв стіл.
— Перенесла у спальню. Нічого страшного, — голос ледве не тріснув.
Небіж, схоже, не помітив, уже розстібав молнию на одному з рюкзаків.
— Можна трохи розкластись? Усе зім’ялося після дороги.
— Звісно! Я поки вечерю приготую. Що любиш?
— Та все їм, невибагливий, — Вітько посміхнувся, і в цій усмішці Наталка Іванівна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіто Наталю, не готуйте багато. Сьогодні втомився, а завтра зранку шукатиму роботу.
Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Вітько явно не збирався задовольнятися тим, як вона розставила меблі.
Готуючи котлети, Наталка Іванівна згадала розмову із сусідкою Галею Петрівною.
— Ти впевнена, що правильно робиш? — запитала та, позираючи на Наталкину квартиру. — Молодь зараз така… Сьогодні небіж, завтра друзів приведе, а там і весілля влаштує.
— Та що ти вигадуєш! — відмахнулася тоді Наталка Іванівна. — Він же родич.
— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родичАле тепер, коли тиша нарешті повернулася до її дому, Наталка Іванівна зрозуміла, що іноді найважчі рішення — найправильніші.
