Пізно ввечір дзвінок у телефон прорився в тиші. Я підняла трубку, і голос доньки залишив мене в розпачі.
– Мамо, це я Катерина. Я в біді! Мене вигнал чоловік. Завтра вранці я приїду до вас з татом і буду жити вдома.
– Послухай, Катерина, у нас більше немає батьків і немає родного дому.
– Що? – вперто заперечила донька. – Як так, немає дому? Я єдина ваша дочка. Маю право на цю квартиру! – Юнаква лунала в трубці, наче виправдовувала свої права.
– Тут так: ти вже не маєш квартири. Ми подарували її Ларисі, тепер вона господиня. Ми тебе з татом більше не маємо. Ти нам не дочка.
– Уже не звідси дзвони! Ти все втрачаєш! – закінчила я розмову, сповнена образи та зневаги за все, що Катерина зробила.
Стоячи біля вікна, я раптом згадала, як наша історія із Ларисою почалася…
Той підступний дзвінок розгнівав моє серце ще вранці. Я стрибнула з ліжка, бігла до телефону, впевнена, що відбудеться щось важливе.
– Я слухаю!
З іншого кінця вислух вибухнув схлип.
– Ало, ало, добре, що чуєш. Хто?
– Марино, це Натка.
– Натсо, чому тобі вранці? Ти бачила годинник?
– Бачила. Марино, сьогодні я ліжу в лікарні, мені буде операція, і мені страшно за доньку. Прошу вас – Миколая і мене – не залишайте Ларису. Не здавайте її до дитсадку.
Моя сестра Наталя завжди була екстраверткою, з величезним уявленням та дивними ділами. Але тоді це перейшло усе межі.
– Наталю, чому ти не казала раніше? Допомогти можна, але не тепер. Що з тобою? Куди тебе кладуть?
Моя молодша сестра хворіла роками, але завжди отримувала мою підтримку. Останній місяць місяць – болі підсилилися, вона поблідла, попригнібно зникла. Діагноз був жахливим.
Операція – необхідна.
Дівчинка не могла принять це.
– Марино, исход операції не гарантований. Поможіть Ларисі.
Ми вже були в лікарні, операцію не почали, але Наталі не було. У коридорі сиділа Лариса, стиснувши плечі, боячись життя. Я йшла до неї, обійняла.
– Мамі будуть робити біль? – спитала вона, плача.
– Ні, мами буде спати, і вона нічого не почує.
Через чотири години лікар вийшов і сказав, що Наталі стала життя.
Ми забрали Ларису додому. Входячи в кімнату до Катерини, я дала їй знати, що ця дівчинка тепер буде тут. Моя донька мовчки виглядала на мене, наче згуб ловила.
Через десять днів Катерина викинула все з кімнати Лариси, заборонивши їй заходити.
Розмова з дочкою виграла ворожий тон. Вона прагнула агресивно втручатися, щоб викидати речі Лариси кожного разу, коли та приїде.
Щоб уникнути сварки, ми дали Ларисі нашу кімнату. А самі з Миколою переїхали в зал.
Лариса стала сиротою. Ні від Наталі ми не виявили, хто батько. І тепер її далі було на нас. Тому ми не змінювали ставлення до Катерини. Для нас – вони обидві були дівчинками.
Часом бігли роки. Катерина закінчила інститут, вийшла заміж. Чоловік був багатим, старшим за дочку. Їй це не здавалосяنقصом. Швидко вибрала речі, переїхала до Віталія.
Через місяць вона дала знати, що відбулася весілля.
– Мамо, одна прохання: не посилати Ларису. Не хочу її бачити.
– Катеринко, так не можна. Навіть якщо він не родич, Лариса – твоя сестра… – безуспішно спробувала я здати.
– Ні! Вона не побуде на моїй весіллі! – твердо зажуравала Катерина.
– Тоді й ми не поїдемо.
– От чудово! Договорились.
Я плакала, але вирішила подорожів до Одеси в гуртожиток.
– Навіщо? – запитав Миколай.
– Немає весілля. Нас не запросили.
– Ларисо, допоможи мені знайти гуртожиток.
– Ми їдемо в Одесу? – запиталася племінниця, радісно танцюючи.
Ми залишилися втроє. Лариса закінчила школу, з легкістю потрапила в архітектурну академію. Мати – Наталія – була відомою художницею, а Лариса отримала її здібності.
– Ще й батька її! – з підозрою вказував Миколай.
Через рік ми святкували вісімнадцяті роки Лариси. Саме в цей день Микола раптово погіршив, навіть втратив свідомість. Викликали «швидку», попрямували до лікарні.
Лікар вказав, що тільки одне іноземне ліки може допомогти. І ціна – не дешева.
Поки не думали, діями виводили Катерину. Я знатиму, що її чоловік – багатий, отже, він зможе допомогти.
Катерина відповідає довго.
– Гаразд, мамо. Я поговорю з Віталієм. Юнаква лунала в трубці, наче виправдовувала свої права.
Повернення з відповідь прийшло через годину.
– Мами, таке діло. Віталій купив мені машину, і… ну, він або ділить її, або ми даємо вам гроші.
– Катусєнько, ми погасимо. Ти не спіймай.
– А ви коли? По чайній ложці? Я втрачаю колеса!
– Як ти можеш? Микола може померти!
– Я не можу. Ось кредит і бери.
Телефон впав, я майже впала з розладом.
– Тітоню Марино, що? – Лариса підбігла й підтримала мене. Я плакала.
– Послухай, Тоню, продаймо мамину квартиру. Вона так і незручна. Ні в кого живучи! Якщо продадемо, гроші дамо в лікарню.
– Як, Ларусю? Не маємо права. Твоя мама зобов’язана нам…
– Тітоню, час розуміти – Микола ризикує життя! Якщо продамо, ви спасете його.
Я обійняла її, не знатима, як подякувати. Що робити, швидше це єдиний шанс.
Квартира виставилась, швидко продалася. Отримали аванс, купили ліки. Їх доставили через два дні. Допомогли. Лариса врятувала життя Миколи.
Через місяць Миколай повністю прийшов до себе. Ми з Миколою вирішили, що купити квартиру Ларисі взагалі. Виставили помічника, і все зробили. Дівчинка навіть попросила залишити трохи грошей. Поставили їх на депозит.
Ми жили радісно, як той нічний дзвінок розбив все. Це була Катерина. Віталій її кинув, вигнав додому.
– У нас одна дочка – Лариса. – я чітко зажуравала, і трубка впала.
Через кілька років Лариса вийшла заміж за Стаса, фермера. Його господарство приносило прибуток, а мрією було відкриття консервного цеху. І коли він запросив нас переїхати, ми вирішили – ні, відвідувати.
Наша кімната завжди чекала нас, Миколай з Стасом не розставались з рибкою. Він допомагав з господарством. Лариса склала проект консервного цеху. Ми вибудовували життя, як однією душою.
Про Катерину згадували лише тим днем. Коли ми в Одесі в гуртожитку – той самий, який був він у минулі роки. Білети закуповувала Лариса, іноді супроводжувала.
Кожного разу я думала, що стала мірою того, що могла видати дівчинку, яка життя ставила нижче елітного авто. А Лариса – сирота, яка з невеликим материнським теплом – навіть жодного слова про себе.
Щирий дім завжди у нас усередині, але коли він руйнується, з нею залишаються ті, хто ділиться їм без особистих втрат.
