Поворот долі: нове життя Соломії
Соломія обсмажувала на кухні курячі котлети, коли раптом почула дзвінок у двері. Швидко витерла руки об фартух і пішла відчиняти. На порозі стояли двоє незнайомців — чоловік і жінка, вже немолоді, але з благородними обличчями.
— Ви Соломія? — першою заговорила жінка, усміхнувшись. — Ми батьки Богдана. Можна зайти?
Ім’я пролунало, наче грубий удар по серцю. Богдан — той самий, який колись обіцяв їй кохання, а потім кинув, дізнавшись про вагітність. Вона на мить завмерла, але кýвнула і відступила, пропускаючи гостей всередину.
За чашкою ароматного чаю розмова пішла ніби сама собою. Подружжя розповідало про сина так тепло, наче він був святим. Соломії було боляче слухати — адже саме від нього вона відчула найгіршу зраду. І коли вже збиралася попросити їх піти, жінка раптом промовила:
— Розумій нас правильно. Зараз багато брехні, багато шахраїв. Ми не сумніваємося в твоїх словах, але… — вона зупинилась. — Зроби тест. Якщо хлопчик справді наш онук — ми хочемо бути поруч. Допомагати, підтримувати, бути родиною.
Соломія погодилась. І коли результати підтвердили батьківство Богдана, гості повернулися не з порожніми руками: іграшки, одяг, конверт із грішми… Але це ще не було кінцем.
Через тиждень їй подзвонили. На зустрічі вони передали документи: однокімнатна квартира, пуста, без ремонту, але тепер це її і сина. Подарунок. Сюрприз. Новий початок.
Соломія не стримувала сліз, стоячи серед цих голих стін. Старий диван, облуплені шпалери, тьмяна люстра… але це було їхнє місце, її дім. Вона розчинила вікна, впускаючи всередину свіже повітря й надію.
А все починалося інакше.
Три роки тому вона приїхала до міста, зняла кімнату у сварливої баби Галі й влаштувалася в магазин. Була сама, з клопотами, але з мрією. А потім зустріла Богдана — високого, з міцними руками, з впевненою усмішкою. Здавалося, от воно — щастя.
Та як тільки вона сказала йому про вагітність, він у мить став чужим: «Ти з глузду з’їхала? Яка дитина? Це не від мене. Роби аборт». І пішов.
Вона плакала цілу ніч. Баба Галя, у якої знімала кімнату, послухала, поохала, а потім сказала: «Якщо вирішиш народжувати — живи, не вижену. Але якщо не збережеш — шукай нову кімнату. Я дітей не вбиваю».
І Соломія залишилась. Народила. Працювала. Жила. Все заради сина.
А потім баба Галя зникла на день. Ввечері зізналася: «Я знайшла адресу батьків Богдана. Пішла до них. Він помер, уяви… А вони навіть не знали про вас». Соломія мовчки плакала вночі, розуміючи, що навіть якщо й злилася — десь у глибині все ще любила.
І ось, через два тижні після тієї розмови, у двері постукали його батьки…
Тепер усе інакше. Квартира — хоч і старесенька, але своя. Бабуся, яка тепер стала справжньою бабусею, щодня зустрічає їх із пиріжками. Соломія працює віддалено й підробляє в кав’ярні. Син росте веселим і добрим.
Вона стоїть біля вікна, обіймаючи теплу чашку, й усміхається.
— Бабусю, а ми коли знову поїдемо до тебе?
— Скоро, серденько. Дуже скоро.
Іноді життя робить несподівані повороти. Головне — не боятися йти вперед.
