Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою
Ганна Степанівна акуратно склала в клітчасту торбу домашню картоплю, соліня, пару баночок варення й рушила в гості до дочки та зятя. “Лізочко, я вже в потязі. Нехай Віталік зустріне мене на вокзалі, торба тяжка”, – подзвонила вона доньці. “Звичайно, мамо, зустрінемо”, – відповіла Олеся. Вранці, ступивши на перон, Ганна почула: “Мамо, ми тут!” Вона обернулася… і завмерла. Поруч із вагітною донечкою стояв молодий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений, похмурий далекобійник, до якого вона так і не змогла знайти підхід.
А раніше Віталік взагалі не поспішав одружуватися. У тридцять сім він ще був вільним і на рибалці твердив друзям, що не зустрів ту, яка “запалить іскорку”. Одні заздрили: мовляв, нема дружини – нема й нарікань. Інші зітхали: та все ж приємно, коли вдома тебе чекають. А він жартував, що в нього є бонус – жодної тещі.
А потім – наче грім серед ясного неба. На заправці він побачив Її. Олесю. Дівчина з блакитними очима й бейджиком на грудях ніби зійшла з його мрій. Вона посміхнулася йому – і все, пропав чоловік. Наступного вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, весь тремічи, промовив: “Привіт, Олесю… Можна запросити вас у кафе?”
З того дня все понеслося, як буря. Ось і весілля. Віталік уперше за роки поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Вперше відчув себе не просто чоловіком, а чоловіком. А потім – і майбутнім батьком. Все йшло чудово… якби не знайомство з тещею.
Ганна Степанівна виявилася не з боязких: освічена, холоднувата, вихована жінка. При першій зустрічі вона прийняла зятя з льодяною ввічливістю. А коли Віталік добродушно назвав її другою мамою, вона різко відповіла: “Звідки ви взяли, що я вам мама?”
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Олеся – на останньому терміні. Віталік повернувся з рейсу, і дружина тривожно зазирнула йому в очі: “Мама збирається до нас на кілька днів…” – “О! А я думав, щось серйозне!” – засміявся він. “Маму так маму. Тільки от…” – і з досадою почухав бороду.
“Тільки от”, – підхопила дружина, “підстрижись, поголися. Мамі не подобається, що ти як дід виглядаєш.” – “А тобі?” – “Мені подобається, але мама – це мама…”
І Віталік підкорився. Підстригся, поголився, подивився у дзеркало – і сам себе не впізнав. На вокзалі Ганна Степанівка ледь не спіткнулася: перед нею стояв не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодшавий чоловік. На її обличчі з’явилася тепла, здивована посмішка. А Віталік відчув, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
На вечерю він пішов у кімнату – почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом – голос за спиною: “Віталіку, звук додайте! Я теж люблю футбол! І баскетбол.”
Він обернувся. Ганна Степанівна стояла з щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів – це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Олесею збиралися на рибалку. Намет, снасті, продукти. Ганна Степанівна спитала: “Ви, випадково, не на рибалку? А я з вами! Намет Віталика візьміть – я і юшку зварю, за вуха не відтягнете!”
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл із пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла – ніби помолоділа на двадцять років. Юшку зварила таку, що Віталік тричі просив додати. А потім вони вже були на “ти”. І навіть жартували, що якщо Олеся в старості буде такою, як її мама – він буде щасливий.
Ганна обняла доньку і тихо сказала: “Як же добре, що ви в мене є…”
І в цю мить Віталік зрозумів: жоден чемпіонат світу не замінить ось цього – свого, справжнього.
