**ЩОДЕННИК**
З дитинства Оленка знала, що її мати принесла її «в подолі». Добрі сусідки, які, здавалося, жили на лавочці біля під’їзду, про це не забували нагадувати.
Оленка уявляла, як її тендітна, невисока матір Марічка несе в подолі святкової сукні зненацька з’явлену дівчинку.
— Це тому, що у тебе тата нема! — важливо пояснила їй Наталко, яка мешкала над квартирою, де жили Оля з мамою. — Ти безбатченко!
— Це як? — здивувалася Оля.
— А от так! Нагуляла тебе мамця! У тебе тата нема! А в мене — є! — і Наталко гордо подивилася на подругу.
— Ну, і що? — знизала плечима Оленка. — Зато в мене є бабуся й дідусь! А в тебе нема.
— Ха! Бабуся з дідом — це не головне! У жінки має бути чоловік! Без чоловіка вона не повноцінна! Так моя мама каже!
Ввечері після вечері Оленка, як завжди, сіла поруч із мамою на дивані. У них була така традиція: по вечорах сидіти, займатися своїми справами й балакати. Мама була майстриня на всі руки. Вона постійно щось робила: шила, в’язала, вишивала. Оленка ж, дивлячись на неї, теж захоплювалася рукоділлям: плела з бісеру намиста, викладала картини з діамантової мозаїки чи ліпила з пластиліну різних звірят.
— Мам! А тато обов’язково має бути? — запитала Оленка, прислухаючись до того, що відбувалося в квартирі над ними. Там починався щовечірній «концерт», як його називала бабуся Оленки, Ганна Петрівна. Його влаштовував батько Наталки, дядько Вітя. За голосами, що лунали зверху, можна було зрозуміти, в якому він стані. Якщо гарчав лише дядько Вітя, а жіноча половина квартири поскиглювала, значить, він був п’яний. Якщо ж кричали з обох боків — значить, був тверезий, і це його шалено злило.
— Ну, раз ми з тобою живемо без тата, значить, він не обов’язковий, — посміхнулася Марійка, гладячи доньку по голові й теж прислухаючись до верхніх сусідів.
— А Наталко каже, що жінка без чоловіка — неповноцінна…
— Ну, сонечко, у кожного свій спосіб самостверджуватися. Ось нам з тобою разом погано?
— Ні, — заперечно похитала головою Оленка. Вони справді добре жили з мамою. Мати працювала бухгалтеркою у великій фірмі, отримувала гарну зарплатню. Кожні вихідні вони ходили кудись розважитися: у кафе, кіно, театр, парк, просто по магазинах. Кожного літа їздили на море, а на Новий рік — у село, де жила мамина подруга тітка Іра. У тітки Іри було троє дітей, і щозими їхній тато, чоловік тітки, робив у дворі велику гірку, з якої діти з радістю каталися.
«Концерт» нагорі набирав обертів. Вибірний мат, яким кричав дядько Вітя, лунав, мабуть, уже по всьому будинку. За півгодини мати, посміхнувшись Оленці, пішла у передпокій. Концерт наближався до логічного завершення. Згори грюкнули двері, і почулися поспішні кроки. Марійка відчинила двері, і до квартири вскочили тітка Віра з Наталкою.
— Зачиняй швидше! — заверещала Віра, але Марійка вже й сама знала, що робити. У двері застукали.
— Марько! Відчиняй! — заревів п’яний голос. — Відчиняй, а то я тобі двері виламаю! Де ця с****? Хай виходить! Я їй всі кістки позламую!
— Якщо зараз же не підеш — викличу поліцію! — спокійно відповіла Марійка. Вона вже звикла до таких погроз. І сусід знав, що вони не пусті. Марійка вже кілька разів викликала патруль. І в нього була остання попереджа. Ще раз — і термін йому забезпечений.
— Не треба, Марько! — у передпокій влетіла Віра. — Його ж посадять!
— Давно пора! — Марійка пішла на кухню ставити чайник.
— Та ти що? Як без чоловіка-то? — заклопотано бігала за нею Віра. — Тобі хіба добре самотній бути?
Марійка зупинилася й подивилася на сусідку. Брудний халат розірваний, волосся розкуйовджене, очі гарячково блищать, під одним із них наливався син
