**Щоденник:**
Весела й жартівлива Олеся не могла прожити й дня без жартів. У школі постійно комикувала, університетська команда КВН теж без неї не обходилась. І хлопців обирала з почуттям гумору.
“Олесю, ну що це ти так часто міняєш парубків?” — спитала якось подруга з університету. “Одного побачиш, з другим погуляєш, а вже з третім спілкуєшся.”
“Таню, ну ти ж знаєш, для мене гумор — це критерій номер один. Я сама без сміху не можу. Ну от, Богдан взагалі не розумів жартів, а Орест — трясся від сміху, якщо палець показати. Це вже занадто,” — пояснила вона.
“Довго тобі шукати того самого,” — посміхнулася Таня.
“Просто люблю сміятися. І хочу, щоби поряд був такий самий,” — відповіла Олеся.
“Та життя — не жарт, Лесю. Мені, наприклад, подобаються серйозні хлопці,” — пожурилася подруга.
“Ми з тобою різні. Мені подобаються ті, хто вміє сміятися з себе й бачить навкруги світло. Головне — не переходити межу,” — промовила Олеся.
Першого квітня вона оживала. У офісі чи на навчанні — обов’язково когось розіграє. А ось над нею піджуритися було важко — завжди розгадувала. З Богданом розійшлася через його нудьоговий характер, а Орест згодом перестав розуміти її жарти.
А потім з’явився Ігор. Здавалося, що він — той самий. Отже, першого квітня вона сховалася за рогом і з криком “Бу!” вискочила. Не спрацювало. Він не злякався, але Олеся чекала “відповідки”.
Та Ігор мовчав. Зате через день, коли вона несла каву на підносі, він кинув їй під ноги іграшкову змію. Від несподіванки піднос полетів на підлогу, кава розлилася.
“Ти що робиш?! Я могла обпектися!” — скрикнула вона.
“Це ж відповідь,” — спокійно сказав Ігор.
Помирилися. Але через місяць він приніс **справжню** змійку. Не отруйну, але живою. Вона аж на стіл запрыгала, облилася чаєм.
“Це жарт? Забирай свою змію й іди геть!” — вигукнула вона. І це було серйозно.
В офісі ж із колегою Андрієм постійно змагалися у жартах. Першого квітня вона спекла пиріжки, а йому підсипала сіль замість цукру. Він відкусив, скривився й вибіг із кабінету.
“Андрію, як так? Ти ж знав, що я щось підлаштую,” — сміялася Олеся.
“Та я тебе теж розіграю,” — обіцяв він.
Кінець дня. Вона на кухні п’є чай. Раптом Андрій бере ножа й кричить:
“Ой, порізався! Олесю, дай рушник!”
Вона **страх** як боїться крові. Кинулася, знайшла паперові серветки, схопила його за руку — а вона… **відпала**. Здавалося, що він її відрізав. Перед очима потемніло — і вона втратила свідомість.
Опам’яталася серед переляканих колег. Андрій блідий, як крейда, без кінця бурмоче:
“Вибач, я не знав, що ти так реагуєш!”
Олеся тільки усміхнулася: “Ну що ж, вийшов твій жарт.”
А потім **удивилася**: чому вона раніше не помічала, який Андрій **турботливий**? Він і чай їй приніс, і шоколадку знайшов, і все вибачався.
“А може, він — той самий?” — подумала вона.
Не помилилася.
Вони й у ЗАГСі сміялися, і на весіллі жартували. Тепер у них дружня, весела родина.
**Висновок:** Життя — не жарт, але **без сміху** воно — нудьга. Головне — знайти того, з ким можна сміятися **і мовчати** одночасно.
