Отакий жарт не вдався
Жвава й весела Юлянка не уявляла життя без жартів. У школі постійно кепкувала, сміялася, хлопці її за це поважали, а в університеті вона грала у КВК. І хлопців собі обирала з почуттям гумору.
— Юлечко, чого так часто міняєш парубків? — якось спитала подруга з університету. — З одним побула, з другим погуляла, а дивлюся — вже з третім спілкуєшся.
— Катрусю, ти ж знаєш, для мене один з головних критеріїв — це почуття гумору. Сама не можу без сміху прожити й дня. Я ж не винувата, що мені такі трапляються: Славко взагалі не вмів посміхатися, а Тимко — покажи йому палець, і вже від сміху падає. Це теж занадто, — пояснювала вона.
— Та тобі ще довго шукати, щоб усе влаштовувало, — усміхнулася Катря.
— Ну люблю я пожартувати, посміятися. І хлопця такого самого хочу — щоб було з ким пожартувати, — казала Юлянка.
— Юлю, але ж життя — не жарт. Мені, наприклад, хочеться, щоб поряд був серйозний хлопець, а всі ці жарти… та ну їх, — вже на поважній ноті відповіла подруга.
— Ну, ми з тобою різні, Катю. Мені подобаються хлопці, які не лише жартують, а й вміють посміятися з себе, бачать навколо позитив. Це ж чудово, коли поряд такі люди. Головне — щоб жарти не переходили межі, — міркувала Юля.
Юлянка обожнювала перше квітня — день, коли можна було всіх розіграти, і головне, щоб ніхто не ображався. І в університеті, і в офісі вона завжди намагалася когось підловити. А ось над нею пошутити було складно — вона завжди вгадувала жарти. Такий у неї був характер.
Так, зустрічалася вона з хлопцями, але Славко справді був похмурим, жодного жарту не розумів, ще й обижався — тому вони швидко розійшлися. Тимко спочатку був нічого, сміявся з її жартів, дивилися разом гумористичні шоу, але деякі жарти він просто не розумів — тому стосунки зійшли нанівець.
Розставання
Коли вона познайомилася з Ігорем, здавалося, що це саме той хлопець, з яким можна жити — і жартувати, звичайно. Тому одного разу першого квітня вона сховалася за кут у квартирі, а коли він проходив повз, вискочила зі страшною гримасою: «Бу!». Хотіла трохи налякати. Жарт не дуже вдався — Ігор не злякався, але Юля готова була до його «відповіді».
Як не дивно, того дня Ігор так і не поспішив віджартуватися. Зате через день, коли Юля несла в кімнату дві чашки кави та шоколадку, він кинув їй під ноги іграшкового змія — таку схожу на справжню, що навіть трохи рухалася. Юлянка аж підскочила від несподіванки, і піднос із кавою полетів на підлогу.
— Ігор, ти що робиш?! Кава ж гаряча! Ще добре, що я не обпеклася, — кричала вона.
Ігор лише спокійно пожав плечима:
— Ну і що? Це ж «відповідь». Я не знав, що ти так лякаєшся.
Тоді вони, звичайно, трохи посварилися, але потім помирилися. Але через місяць він знову «почастував» — цього разу приніс справжню маленьку змійку. Вона була не отруйна, але яскрава — позичив у друга. І знову кинув перед Юлею, коли вона допивала чай і збиралася на роботу. Юлянка так перелякалася, коли змія поповзла до неї, що вилила чай на себе, застрибнула на стілець і заверещала.
Ігор сміявся, узяв змійку в руки і поклав у коробочку.
— Чого ти так злякалася? Вона ж не отруйна, — здивувався він. — Ти ж любиш жарти?
— Це що за жарти?! Забирай свою змію й речі — і гайда з моєї квартири. І знай: я серйозно.
Так вони й розійшлися. Юля любила жарти — але такі, щоб вони були безпечними. Вона зазвичай відчувала, коли хтось хоче її розіграти, тому підловити її було складно. Колеги знали — її жарти часто були вдалими. Вона могла підійти з абсолютно серйозним виразом обличчя і сказати якусь нісенітницю — і ось спробуй зрозумій, жартує вона чи ні. Але колеги, як не старалися, рідко могли її перевершити.
З таким виразом обличчя вона творила, що хотіла. Підійде до колеги Максима, скаже щось неймовірне з абсолютно спокійним виглядом — а той біжить перевіряти. Але ніколи не ображався. І теж намагався пожартувати. І, звичайно, першого квітня вони намагалися обіграти один одного.
З Максимом вони були колегами, і Юлянка сприймала його саме так. Їй навіть у голову не спадало дивитися на нього як на чоловіка. Можливо, тому що їхні жартівливі «змагання» її тішили й були віддушиною в буденності.
Перше квітня
Того року Юлянка постаралася. Принесла пиріжки з яблуками — до речі, спекла сама. Але один приховала для Максима, насипавши туди купу солі й перцю.
— Максе, давай кави вип’ємо. Я навіть пиріжків напекла! — показала вона тарілку, яку несла перед собою. Поклавши перед ним «особливий» пиріжок, пішла далі частувати колег.
— Кава — це добре, але я сам собі наливаю. Від тебе всь— Кава — це добре, але я сам собі наливаю, — сміявся він, навіть не подивившись на пиріжок, — від тебе всього можна очікувати, — але коли відкусив, одразу зрозумів, що потрапив, і вибіг із кабінету, надувшись, як індик, але через хвилину повернувся з усмішкою: “Ну що, Юлю, тепер чекай мого ходу…”
