Невдала операція
Ярослав не вийшов, а вивалився з авто. Ніби провів лише три звичайні операції, а відчував себе, наче таскав мішки всю зміну. Спина німіла, голова гула, очі горіли, немов у них запалені смолоскипи.
Додому він впав на диван, не роздягаючись, заплющив очі й миттєво провалився у сон. Прокинувся від настирливого дзвоника, що вкручувався в мозок, як свердло. Шия заніміла від незручної пози, підвестись не було сил. «Трясця. Схоже, захворів», — подумав Ярослав і з трудом розліпив повіки.
Телефон замовкав на секунди, а потім знову вибухав дзижчанням. «Треба було змінити мелодію». Він неохоче дістав телефон із кишені.
— Так, — охриплим від сну голосом відповів він. Прочистив горло. — Так, — повторив впевнено.
— Яре, я в аеропорту. Літак через годину. У батька інфаркт. Підміни, га? Більше нікого попросити, — почув він голос колеги й друга, Богдана Коваля.
— Я… погано почуваюсь. Захворів. Подзвони Славку.
— Та годі. Випий кави, противірусне. У Славка дружина, знаєш, позачергова зміна для неї — як зрада. Іван ще зелений. Петренко дві зміни підряд не потягне, літа вже не ті. Я туди й назад. Післязавтра повернусь. Виручиш? Відпрацюю за тебе.
«Тобто помри, але друга виручай. Якраз коли треба», — подумав Ярослав.
— Гаразд, — зітхнув він.
— Що сказав? — перепитав Богдан.
— Добре, кажу. Віддіжурю. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я за тебе… — затараторив Богдан, але Ярослав не слухав, відключив телефон.
До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Трохи полегшало. Їхати назад у лікарню, звідки він повернувся кілька годин тому, не хотілося. «Впораюсь. Може, пронесе», — подумав Ярослав і почав одягатись.
У відділенні кілька годин було тихо. Нестерпно тягнуло в сон, важка голова клонилась до столу. Він струсонув нею, прогоняючи дрімоту. Чергова чашка кави допомогла ненадовго.
— Ярославе Петровичу, — почув він голос іздалеку. Хтось тряс його за плече.
Таки заснув. Підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.
— Ярославе Петровичу, хлопчика привезли…
— Так, зараз спущусь, — сказав він, скидаючи рештки сну.
Ярослав плеснув у обличчя холодної води, поки грівся чайник, насипав у чашку три ложки кави. Обпікся, але випив. Поправив шапочку й пішов до приймального.
Хлопчик років дванадцяти лежав, скорчившись, на ліжку. Ярослав обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої ху— Так, — прошепотіла вона, і в її очах, нарешті, з’явився промінь надії, немов сонце, що пробивається крізь густі хмари.
