Перший зимовий день розпочався не найкращим чином. Соломії треба було йти на роботу, а за вікном — відразлива погода. Сніг із дощем, температура нуль, і ні під яку куртку не влізеш — довелося витягнути теплий пуховик і міцні черевики.
Робочий день був першим після довгої перерви. Влітку вона так раділа зі своїм Богданом, що бездумно звільнилася з роботи за його порадою. Кохваний купив їй путівки на узбережжя, а начальник не відпускав. Тож вона написала заяву…
Тоді здавалося, що небо в алмазах. Соломія була впевнена — на пляжі її чекає пропозиція одруження. Навіщо тоді працювати? Богдан подбає про них обох, а її заробіток і так нікчемний.
Вона мріяла про весілля, дитину та розкішний дім у Богдана. Як же тепер вона лаяла себе за наївність!
Жодної пропозиції він не зробив. Водив по ресторанах, подарував кілька незабутніх ночей і повернув її додому.
Не залишив відразу — ще півроку годував надіями, що все матиме логічний фінал. А тиждень тому Соломія не витримала і запитала: які в нього плани?
*«Плани, Соломійко, не дуже…»* Він збирався повернутися до колишньої дружини. У них із батьком спільний бізнес, а той захворів. *«Все заповідаю синові, а дружина керуватиме до його повноліття. Але якщо я відновлю сім’ю — усе перейде мені. От такі умови. Пробач…»*
Потім пішли сльози про кохання, про його безсилля…
Соломія накинула останній подарунок від нього — дорогу шубку — і коротко кинула: *«Прощавай»*.
Його вона не шкодувала. Шкодувала лише витраченого часу.
Прийшлося пережити цю «драму» і повертатися на колишню роботу, благати директора взяти її назад.
Посидька під кабінетом начальника, обмін репліками з колегами. Зсередини лунав його сердитий голос — напевно, лаяв когось за помилки.
Коли всі розійшлися, Соломія несміливо зайшла всередину. Виклала прохання: *«Життя не склалося, без роботи не можу…»*
Шеф — людина небайдужа до неї, але щасливо одружений — подивився співчутливо:
*«Нікого б не взяв назад. Але вас — візьму. Тільки не на стару посаду — вона зайнята. Хочете бути моєю секретаркою? Марина йде у декрет. Але ж дисципліна! Жодних відпусток!»*
Погодилася. І ось перший робочий день. Спідниця-олівець, біла блузка, елегантний макіяж. Черевики взяла з собою — перевзуватися в офісі.
Під час снігу Соломія поспішала на зупинку, коли прийшов SMS від шефа: *«Прийдіть раніше. Термінова п’ятихвилинка».*
Глянула на годинник — не встигає. Треба шукати таксі. Але раптом з-за рогу вилетів хлопець на скейті — і вони обидва опинилися на асфальті.
Пуховик у бруді, колготки порвані, телефон десь далеко. Але це дрібниці. Хлопець, схоже, травмував ногу.
Люди допомогли підвестися, але ступити він не міг. Хтось подав їй телефон. Приїхала «швидка».
*«Хто поїде з хлопцем?»* — спитав лікар. Оточуючі відвели очі.
Довелося їй.
Підняла скейт, його рваний рюкзак і сіла в машину. У лікарні, поки хлопчика оглядали, телефон ожив: п’ять пропущених від шефа. Вона подзвонила — він не відповів. Незабаром прийшло повідомлення: *«Не хвилюйтеся. Я передумав. Успіхів у пошуках»*.
От і все. Кар’єра скінчилася, не встигнувши початися.
З кабінету вивели хлопця.
*«Не хвилюйтеся, мамо. Все не так погано. Але дозволяти дитині кататися в таку погоду…»*
*«Я не мама. Дякую, ми йдемо»*, — відповіла Соломія.
Хлопцеві було років чотирнадцять.
*«Як ти? Де живеш?»*
Він назвав адресу, вона викликала таксі. Тим часом хлопець подзвонив:
*«Бабусю, не лякайся… Упав зі скейта. Зараз приїду»*.
Зі слухавки лунало розгублене голосіння.
Його звали Яриком. Одягнений пристойно — явно не з бідної родини. Але чому дзвонив бабусі, а не батькам?
*«Тато в відрядженні. Я з бабусею»*, — пояснив він.
Біля будинку їх вже чекала схвильована жінка. Соломія розповіла, що сталося, і та запросила її на чай.
Будинок був затишний, чистий. Бабуся сварила онука за самовільні витівки, а Соломія гріла долоні об гарячу чашку.
Обмінялися номерами.
*«Я зателефоную, перевірю, як ти. Якщо щось потрібно — дзвоніть»*, — сказала вона, прощаючись.
А йти, власне, було нікуди. Робота провалилася, кар’єра — теж.
*«Може, це й на краще»*, — подумала вона.
Тиждень пошуків нової роботи. То далеко, то зарплата мала, то кваліфікації не вистачає.
А потім задзвонив телефон.
*«Соломіє, привіт! Це Ярик. Все добре. Тато повернувся. Хочу запросити тебе на день народження»*.
Вона здивувалася, але погодилася.
Приготувала подарунок — новий рюкзак — і приїхала за вказаною адресою.
Перед нею поставав великий заміський будинок. На порозі — усміхнНа порозі стояв усміхнений Ярик, а за його спиною виглядав його батько — високий, з проникливим поглядом чоловік, і тоді Соломія зрозуміла, що доля дарує їй ще один шанс.
