— Ні, Василю Петровичу! Ні, і все! — ударила кулаком по столу Оксана, від чого чашки на блюдцях забрязкали. — Набридло! Більше не можу!
Свекор здивовано підняв брови, відклав газету.
— Оксанко, ти чого? Що трапилося?
— А те, що я не служка вам! — невістка встала, руки в боки. — Ваша матір цілими днями командує, наче я їй щось винен! А ви мовчите!
Ганна Дмитрівна, свекруха, якраз увійшла на кухню, почувши крик.
— Що тут коїться? Оксанко, чого ревеш на весь дім?
— Ось! — Оксана вказала на свекруху пальцем. — Ось вона! «Оксанко, сбігай за хлібом», «Оксанко, звари борщ», «Оксанко, вимий підлогу»! Я що, покоївка у вас?
Ганна Дмитрівна піджала губи, сіла за стіл.
— А хто ж, на твою думку? Я стара, хвора, Василь на роботі пропадає. Ти молода, здорова…
— Я теж працюю! — перебила Оксана. — В крамниці стою зранку до вечора, ноги болять, а приходжу додому — знов готуй, прибирай, прай!
Василь Петрович почухав потилицю, подивився то на дружину, то на матір.
— Мамо, може, й справді Оксана втомлюється…
— Оце так! — обурилася Ганна Дмитрівна. — Тепер і ти проти мене! Рідну матір заради якоїсь…
— За якоїсь?! — спалахувала Оксана. — Я ваша невістка, якщо що! І дітей народжу, якщо Бог дасть! А ви мене «якоюсь» називаєте!
Свекруха відвернулася до вікна, замовкла. Василь Петрович підвівся, підійшов до дружини.
— Оксанко, ну не треба так. Мама літня, їй важко…
— А мені легко, так? — Оксана відсунулася. — Слухай, Василю, скажу чесно: або щось міняється, або я звідси йду!
Зависла тиша. Ганна Дмитрівна поволі обернулася.
— Куди це ти підеш? До батьків, чи що? Там тебе з розпростертими обіймами чекають?
Оксана зблідла. У неї справді були непрості стосунки з батьками, особливо з татом, який досі не пробачив їй шлюбу.
— Знайду де! Не переживайте!
— Оксанко, не кажи дурниць! — Василь узяв дружину за руку. — Ми родина. Треба якось домовлятися.
— Ось саме! — Оксана визволила руку. — Домовлятися! То слухайте мої умови.
Ганна Дмитрівна фуркнула.
— Ще чого! Умови ставить! У моєму домі!
— У нашому домі! — поправила Оксана. — Василю, скажи матері, що це і наш дім!
Василь Петрович завагався. Будинок справді був записаний на матір, вона отримала його від своїх батьків. Але після весілля молоді жили тут, іншого варіанту не було.
— Мамо, ну технічно…
— Жодних «технічно»! — відрізала Ганна Дмитрівна. — Дім мій, і порядки тут мої!
— Гаразд! — Оксана підійшла до шафки, дістала зошит і ручку. — Записую. Перша умова: я готую вечерю через день. У вівторок, четвер і суботу готуєте ви або Василь.
— А це ще чому? — розлютилася свекруха.
— Тому що я не кухарка! — Оксана щось записала. — Друге: прибирання — по черзі. Тиждень я, тиждень ви.
— Та ти зовсім зухвалієш! — підвелася Ганна Дмитрівна. — Василю, ти це чуєш?
Василь Петрович сидів, понурившись. Йому було ніяково, але й дружину він розумів. Справді, матір часом забагато вимагала від Оксани.
— Третя умова, — продовжила Оксана, — ніхто не заходить до нашої кімнати без стуку. І ніхто не чіпає мої речі.
Це було боляче. Ганна Дмитрівна мала звичку наводити лад у всьому домі, включаючи кімнату молодих. Вона перекладала Оксанині речі, читала її листи від подруг, навіть переставляла меблі на свій смак.
— А якщо я захочу пропасти? — запитала свекруха.
— Попередьте. Постукайте, запитайте дозволу. — Оксана дописала ще щось. — І четверте: раз на тиждень ми з Василем йдемо в кіно чи в гості. Самі, без вас.
— Оце вже занадто! — вибухнула Ганна Дмитрівна. — Сина в мене відбираєш!
— Я не відбираю! Хочу проводити час із чоловіком! Так нормальні подружжя роблять!
Василь Петрович підвів голову.
— Мамо, це ж розумно. Ми ж молоді, хочеться іноді розважитися…
— Оце так! — Ганна Дмитрівна розвела руками. — Проти мене всі! Гаразд, пиши свої умови!
Оксана подивилася на свекруху уважно. У її голосі прозвучала зневіра, навіть образа.
— Ганно Дмитрівно, я не проти вас. Просто хочу, щоб усі жили злагоджено.
— Злагоджено… — свекруха важко опустилася на стілець. — А як я житиму злагоджено, якщо син від мене відвернеться?
Оксана відклала ручку, сіла навпроти.
— Ніхто не відвертається. Але зрозумійте, мені теж треба місце в цьому домі. Я ж не чужа.
— Не чужа-то не чужа, а рідною не стала, — пробурчала Ганна Дмитрівна.
— Чому? — здивувалася Оксана. — Я ж ваша невістка. Ми тепер рідня.
— Рідня… — свекруха похитала головою. — Рідня — це коли кров одна. А ти… ти збоку прийшла. Сьогодні тут, завтра там…
Василь ПетровичІ тоді Ганна Дмитрівна несподівано заплакала, а Оксана, не думаючи, обняла її, і всі зрозуміли – вони справді стали однією родиною.
