Невгамовна
Олеся змалку мріяла стати лікарем. Жила з батьками в невеличкому селі, до школи бігала за три кілометри у сусіднє село. Там була й школа, і лікарня, і пошта, і навіть три магазини.
Школа була велика й нова, дівчинка з радістю вчилася, все їй давалося легко. Зараз закінчувала п’ятий клас.
— Олесю, вставай, що ти розлежуєшся, — голосно сказала мати, заходячи в хату з відром свіжого молока. — Проспала школу, я ж тебе будила, коли йшла до корови.
— Ой, мамо, точно! — схопилася Олеся, за дві хвилини вмилася, вдяглася, схопила портфель і вискочила з хати, не встигнувши поснідати. Мати встигла лише завернути пару млинців у серветку й сунути їй у руки.
Бігти три кілометри — це не жарти. Вона бігла, рахуючи телеграфні стовпи, одна, бо всі діти вже пішли до школи. Втомившись, починала йти повільніше, а потім знову бігла.
— Спізнюся, напевно, — хвилювалася вона.
У школу влетіла разом із дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і зайшла до класу. Тільки сіла, як увійшла Наталія Михайлівна — вчителька української мови та літератури.
— Олесю, що це ти, наче за тобою гнався хтось, — пошепки спитала сусідка по парті, Даринка. — Проспала чи що?
— Так, проспала, — прошепотіла Олеся, і розпочався урок.
Того дня в школі все було, як завжди. Закінчились заняття, і Олеся пішла додому разом із дівчатками. Потім їх наздогнали хлопці, жартували, штовхалися, і так весело дійшли до села.
Відчинивши хату ключем, який ховали під призьбою, вона роззулася біля порога й увійшла в кімнату. Зазвичай нею нікого не було — батько на роботі, мати розносить пошту. Олеся вже хотіла пройти до своєї кімнати, коли почула з маленької кімнатки різкий кашель. Вона навіть завмерла.
— Хто це? — промайнуло в голові. — Може, домовик? Мати розповідала про них, а Олеся звичайно сміялася.
Вона швидко зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. Поки переодягалася, прислухалася. Щойно вийшла, щоб поїсти, як знову почула кашель — чоловічий, важкий.
— Тато на роботі, хто б це міг бути? — Заглянути в кімнату боялася, там була завішена занавіска, і здалеку нічого не розгледіш.
Вона якось поїла й вибігла з хати, сподіваючись зустріти матір на вулиці. Побачивши, що її немає, сіла на лавку. Повз проходив Андрійко, сусідський хлопець із сьомого класу, з яким іноді ходили до школи.
— Андрію! — кликнула вона й помахала рукою. — Підійди на хвилинку.
— Чого тобі? — спитав він.
— У нас у хаті хтось кашляє, боюся. Батьків немає вдома.
— Як так? Хто там?
— Не знаю. Коли йшла до школи, нікого не було, а повернулася — чути кашель. Давай разом зайдемо?
— Давай, — згодився Андрійко, і вони увійшли в хату.
Прислухалися — тихо. Олеся показала на занавіску, Андрійко відсунув її, і вони разом заглянули всередину. На кроваті лежав дуже худий чоловік — шкіра й кістки.
— Добрий день, а ви хто? — несміливо спитала Олеся з-за спини Андрія.
— Добрий день, — прохрипів він. — Я Тарас, твій дядько.
Олеся не знала жодного Тараса. Вони закрили занавіску й вийшли на подвір’я.
— Ну от, твій дядько, а ти налякалася, — сказав Андрійко. — Ну все, я пішов.
Олеся ледь дочекалася матір і розпитала її про дядька.
— Це мій молодший брат Тарас. Сидів у в’язниці, тепер вийшов — хворий дуже. ТМати заплакала і тихо додала: «Не знаю, чи виживе, але якщо ти віриш, допомагай йому, дочко».
