**Щоденник**
Сьогодні був справді спекотний день. Повітря стояло нерухоме, асфальт під ногами розтоплювався, і єдиним моїм бажанням було швидше дістатися додому та ввімкнути кондиціонер. Перед цим я вирішила зайти до магазину — купити щось на вечерю.
На парковці, крокуючи між машинами, я відчула щось… дивне. Обернулась — і побачила її. Вівчарка. Вона сиділа в закритій авто, страждаючи від спеки. Скло запотіло від жару, собака важко дихала, висунувши язик, очі — скляні. Було видно — вона ледве тримається. Якщо на вулиці +30, у машині набагато гарячіше.
На лобовому склі лежала записка з номером. Подзвонила. Відповів чоловік. Спокійно пояснила:
«Вашій собаці погано, поверніться негайно, відкрийте вікно!» У відповідь почула холодне:
— Я залишив їй воду. Це не ваша справа.
Вода дійсно була — але в закритій пляшці. Я кипіла від лютості. Як собака може пити з пляшки?! Більше не могла чекати. Підняла камінь і з усієї сили вдарила у скло. Воно тріснуло. Сигналізація завила, але мені було байдуже.
Витягнула собаку. Вона лежала біля мене, важко дихаючи, але вже краще. Змочила її водою, шукала допомоги.
Незабаром прибіг «господар». Лице перекривив від злості:
— Що ви наробили? Викликаю поліцію!
Приїхали патрульні. І сталося те, чого ніхто не очікував. Вони, вислухавши нас і побачивши стан тварини, вирішили, що порушив закон не я. Йому виписали штраф — 5000 гривень, порушили справу за жорстокість, а мені подякували.
А собака?
Тепер вона в мене. Ситий, щасливий клубочок вдячності. Та сама вівчарка, що вчори ледь не загинула через чиюсь байдужість, сьогодні спить біля моїх ніг. І знаєте — я б знову розбила скло. Без вагань.
Не розумію таких людей. Тварини — це живі істоти, не іграшки. Вони потребують турботи, як і ми.
