**Щоденник: Наречена не до вподоби – як мати зруйнувала щастя сина**
Соломія нервово поправила комір блузки й озирнулася – перед нею стояла стара п’ятиповерхівка у центрі Харкова. У руках – букет для майбутньої свекрухи й коробка домашніх тістечок. Сьогодні мало відбутися знайомство з матір’ю її нареченого – Дмитра. День, від якого залежало багато. І, як виявилося пізніше, не дарма вона хвилювалася…
Ганна Петрівна, мати Дмитра, зустріла їх суворо, але ввічливо. Квартира – простора, охайна, з відтінком старомодної строгості. На столі – салати, домашня шинка, соління. Видно було, що готувалася. Та її погляд не обманював – холодок, недовіра, оцінливе зневажання.
“Ну, Соломіє, де ти працюєш? А батьки де? Як із житлом, фінансами, планами?” – питання сипалися одне за одним. Дівчина намагалася відповідати спокійно.
Але напруга зростала. Коли у кімнаті запанувала незручна тиша, Ганна Петрівна раптом промовила:
“Дмитре, іди, допоможи на кухні – там вареники залишилися.”
“Добре, мамо”, – слухняно відповів він.
Вони вийшли, але Соломія чітко почула голос свекрухи з кухні. Спочатку шепіт, потім – дедалі голосніше.
“Ти що, з глузду з’їхав? Така гордова, навіжена! Я її в пекарні бачила – хоч рази підмітала! Це тобі дружина?! Ти ж красавець, своя справа, а вона тебе тягне до себе! До селища, на околицю! Нащо їй ти? У тебе ж квартира, машина, статус! А вона що?”
Серце Соломії билося, як дзвін. Руки заледеніли. Вона мовчки встала, без слів, без істерики, надягла пальто й вийшла. Ні слів, ні докорів – лише холод у грудях і тихе “все зрозуміло”.
З Дмитром вони познайомилися в пекарні. Він часто заходив по випічку для себе та матері. Одного разу саме Соломія стояла за касою. Тоді між ними щось промайнуло – погляд, посмішка, кілька слів.
“Мамі з корицею, мені з маком, і коробку еклерів. А вас можна запросити ввечері на прогулянку?”
“Сьогодні не вийде, у мене зміна до пізньої. Може, іншим разом.”
Через півроку він зробив пропозицію. Виявилося, що він – власник невеликої мережі пекарень, бізнесу, який залишила мати. Вона починала, а він розвивав. Працював, не гребуючи нічим – міг і підлогу помити, і біля каси постояти.
“У мене все просто”, – казала Соломія. “Мама, бабуся, сестра. Квартира – велика, дісталася від діда. Там і живу.”
“А я з мамою. У нас трикімнатна. Думаю, ти переїдеш до нас.”
“Ні. Я не покину бабусю. Можемо купити щось разом, але до вас не поїду.”
“Це ж селище!”
“Це сучасний будинок у передмісті. Не плутай.”
Після того візиту Соломія уникала обговорень весілля. Дмитро заперечував:
“Мама просто переживає. Але вона прийняла тебе. Навіть хоче поїхати з нами познайомитися з твоєю бабусею.”
“Прийняла?! Дізнавалася?! Ні, моя бабуся приїде до кафе. Нехай там знайомляться. І без оцінок мого дому.”
Все ж весілля відбулося. Дмитро переїхав до Соломії. Рік вони жили спокійно, майже щасливо. А потім почалися візити свекрухи.
“Гарно у вас тут. Я б залишилася назавжди”, – натякала вона, оглядаючи будинок.
А потім вдарило. Дмитро втратив роботу, і незабаром Соломія дізналася жахливу правду – ще перед весіллям він узяв великий кредит… на квартиру для сестри. Платити треба було йому. Все трималося в таємниці – доти, доки банк не почав дзвонити за пропискою.
Ганна Петрівна ввірвалася в будинок, як буря.
“Що ж ти наробила, Соломіє?! Мій син усе тобі віддав, а тепер у боргах! Ти його до себе затягла, обібрала, а тепер він по вуха у кредитах!”
“Ви що несете? Він живе тут безкоштовно, за комуналку не платить, їсть – моє, користується – моє. Які борги?!”
“Він на тебе працює, а грошей нема! Де його зарплата?”
“Дмитре, поясни. Про що взагалі мова?”
“Мовчи, Дмитре!” – скрикнула Ганна.
“Годі! Дмитре, кажи. Що за борги?”
“Я взяв кредит… За півроку до весілля. Для сестри. Вона розлучилася, діти… Мама попросила допомогти.”
“І коли ти збирався мені про це сказати?”
“Не знаю…”
“І що тепер?”
“Платіть. Ви ж тепер сім’я, значить – разом”, – заявила Ганна Петрівна.
“Ні. Не сім’я. З цієї миті – ні. Ідіть. Ідіть обидва.”
“Ти серйозно?!” – Дмитро завмер з розгубленим виразом обличчя.
“Дуже. Залиш ключі.”
Він пішов. Без скандалу. Без прощання. Просто вийшов з валізою. А Соломія, не проронивши ні сльози, зачинила за ним двері. Подала на розлучення. Ділити було нічого.
Він знову оселився з матір’ю, сестрою та її дітьми. Знайшов роботу. Платить кредит. Живе… виживає.
А Соломія? Вона розширила пекарню. Стала сильнішою. І твердо знає: любов – це не жертва і не сліпа довіра. Це чеВона усміхнулася, глянувши на нову вивіску зі своїм ім’ям, і зрозуміла: іноді втрата – це початок справжньої свободи.
