— Шкода, що Ганна Михайлівна знову не прийшла, — тихо промовила Оксана до чоловіка, коли їхній трирічний правнук Ярик старанно задував свічки на святковому торті. — Так і не побачилася із правнуком… прикро.
— Не хоче — і не треба, — різко відповів Максим. — Я їй писав два тижні тому. Скільки можна кликати?
— Може, варто було подзвонити? Нагадати? Вона вже не молода…
— Оксан, годі. Вона нічого не забуває, коли їй це справді важливо. А якщо за три роки навіть не спробувала побачити онука — значить, їй і не треба. Телефон у неї є, нашу адресу знає. Просто її гордість вища за почуття.
Оксана замовкла. Минуло вже більше п’яти років, а образа все ще жива, як свіжа рана. Дурна, вперта, тягуча. І ніби ніхто не винний. І все ж…
Максим зустрів Оксану на весіллі друга. Тоді вона була не сама — з чоловіком, що приковував погляди. Високий, ефектний, впевнений у собі. «Альфа», як кажуть. Тоді Максим так і не наважився підійти. А потім почув, що той кинув Оксану, лишивши її саму з маленькою донькою. Через знайомого влаштував «випадкову» зустріч. І почав доглядати — довго, наполегливо. Вони розписалися, коли Марійці не було й року.
Ганна Михайлівна, його мати, стримано прийняла невістку. Не раділа, але й не втручалася. Думала, все скінчиться — чужа дитина, дружина старша… Але Максим був щасливий. І заради цього вона вирішила тримати свої сумніви при собі.
Лише одного разу сказала вголос те, що думала. Максим вирішив усиновити Марійку. Тоді мати покликала його «на серйозну розмову».
— Навіщо тобі чужа дитина? Ти розумієш, що це не твій обов’язок?
— Мамо, Марійка для мене не чужа. Вона мене «татом» називає. Іншого батька в неї ніколи не було.
— Але ж є біологічний! Навіть якщо він відмовився — факт не скасуєш.
— Хіба важливо, хто народив, якщо я з неї з самого початку?
— Важливо! Раптом ви з Оксаною розведетесь? Ти будеш платити аліменти на дівчинку, до якої юридично не мав жодних зобов’язань?
— Мамо! Ти серйозно думаєш, що ми розведемося?
— Я просто хочу, щоб ти думав про своїх майбутніх дітей. Про справжніх.
— А якщо їх не буде? Тоді що?
— Будуть! Ти повинен лишити все дітям по крові, а не чужій дівчинці!
Максим підвівся.
— Годі. Якщо ти сподіваєшся, що я кину Оксану й Марійку — дарма. Я їх люблю. І Марійка стане тобі онукою, подобається тобі це чи ні.
Через сім років народився Ярик. І в житті Ганни Михайлівни він став центром Всесвіту. Вона гуляла з ним, няньчила, балувала. Марійка ж ніби відійшла на другий план. Оксана не говорила про це — не хотіла псувати стосунки. Ярик і бабуся були дуже близькі. Навіть під час їхніх поїздок вона залишалася з ним. Марійка все розуміла — розумна дівчинка. Запитала:
— Чому бабуся не так часто спілкується зі мною?
— Вона просто давно мріяла про онука, — пояснила мати. — Ярик схожий на твого тата в дитинстві.
Марійка підросла, але й у чотирнадцять відчула щось недобре. Одного разу прийшла додому й спитала прямо:
— Мам, скажи чесно — Максим мені не рідний батько?
— Так…
— Я здогадувалася. Але яка різниця? Він же мій тато. Справжній.
І всі з полегшенням зітхнули.
Але одного разу, коли Ярику виповнилося шістнадцять, за святковим столом бабуся підняла келих і випалила:
— А тобі, Ярику, пора наречену шукати. Як знайдеш — квартиру подарю. Хочу правнуків встигнути приголубити!
Хлопець усміхнувся:
— Бабусю, рано мені ще! Краще Марійці подаруй — вона тобі одразу правнуків народить.
Ганна Михайлівна завмерла. Потім спокійно сказала:
— Але ж ви нерідні. У неї інший батько.
Стіл завмер. Тиша дзвеніла. Ярик поблід. Глянув на батьків. Підвівся:
— Пішли, хлопці. Свято закінчено.
Гості почали розходитися. Оксана кричала на свекруху, як ніколи в житті.
— Навіщо?! Чому саме зараз? Що ти хотіла цим досягти?
— Я не хочу йти, залишивши таку таємницю. Нехай він знає правду.
— Кому від цього краще?!
Але вона мовчала.
Після цього Ярик не дзвонив бабусі. Він зрозумів: мати й батько були чесні, діяли з любові. А бабуся… усі ці роки вона підлещувалася до нього, говорячи гидоту про сестру. Він зрозумів: родинність — не завжди про кров. І перервав зв’язок.
Марійка вийшла заміж. Фото онуків бабуся ігнорувала. На народження правнучки — ні слова. Максим намагався подзвонити — тиша. Вона лишилася у своєму переконанні: рідний — це по крові.
А потім Ярик у вісімнадцять оголосив, що одружується. Батьки ахнули:
— Рано!
— Бабуся ж просила правнуків, — знизав він плечима. — Мабуть, не дуже й хотіла.
І тут ГанІ тоді Ганна Михайлівна зрозуміла: рідні не лише ті, кого народжуєш.
