— Ні, Тарасе Григоровичу! Ні і годі! — вдарила кулаком по столу Оксана, від чого чашки на блюдцях дзенькнули. — Набридло! Більше не можу!
Свекор здивовано підняв брови, відклав газету.
— Оксанко, ти чого? Що трапилося?
— А те, що я не прислуга вам! — невістка встала, руки в боки. — Ваша мати цілими днями командує, ніби я їй хто! А ви мовчите!
Ганна Яківна, свекруха, увійшла в кухню якраз у цю мить, почула крик.
— Що тут коїться? Оксанко, чого ревеш на весь дім?
— Ось! — Оксана вказала на свекруху пальцем. — Ось вона! «Оксанко, сбігай за хлібом», «Оксанко, звари борщ», «Оксанко, вимий підлогу»! Я що, наймичка у вас?
Ганна Яківна піджала губи, сіла за стіл.
— А хто ж, на твій погляд? Я стара, хвора, Тарас на роботі пропадає. Ти молода, здорова…
— Я теж працюю! — перебила Оксана. — У крамниці стою зранку до вечора, ноги гудуть, а приходжу додому — знову вари, прибирай, прай!
Тарас Григорович почухав потилицю, подивився то на дружину, то на матір.
— Мамо, може, й справді Оксана втомлюється…
— Отак так! — обурилася Ганна Яківна. — Тепер і ти проти мене! Рідну матір заради якоїсь…
— Заради якоїсь?! — запалилася Оксана. — Я вашому синові дружина, між іншим! І дітей йому народжу, якщо Бог дасть! А ви мене «якоюсь» називаєте!
Свекруха відвернулася до вікна, замовкла. Тарас Григорович встав, підійшов до дружини.
— Оксанко, ну не треба так. Мама в літах, їй важко самій…
— А мені легко, так? — Оксана відсторонилася від чоловіка. — Слухай, Тарасе, скажу чесно: або щось змінюється, або я звідси їду!
Зависла тиша. Ганна Яківна повільно обернулася.
— Куди це ти поїдеш? До своїх батьків, чи що? Там тебе з розпростертими обіймами чекають?
Оксана зблідла. У неї й справді були непрості стосунки з батьками, особливо з татом, який досі не пробачив їй заміжжя.
— Знайду де, не переймайтеся!
— Оксанко, не неси дурниць! — Тарас узяв дружину за руку. — Ми родина. Треба якось домовлятися.
— Ось саме! — Оксана вивільнила руку. — Домовлятися! Значить, слухайте мої умови.
Ганна Яківна фуркнула.
— Ще й умови ставить! У моєму домі!
— У нашому домі! — поправила Оксана. — Тарасе, скажи матері, що це наш теж дім!
Тарас Григорович завагався. Будинок справді був записаний на матір, вона його ще від батьків отримала. Але після весілля молоді жили тут, інших варіантів не було.
— Мам, ну технічно…
— Жодних «технічно»! — відрізала Ганна Яківна. — Дім мій, і порядки тут мої!
— Гаразд! — Оксана підійшла до шафки, дістала блокнот і ручку. — Тоді записую. Перша умова: я готую вечерю через день. У вівторок, четвер і суботу готуєте ви або Тарас.
— Це ще чому? — обурилася свекруха.
— Тому що я не кухарка! — Оксана щось записала. — Друга: прибирання за чергою. Тиждень я, тиждень ви.
— Та ти зовсім зухвала стала! — встала Ганна Яківна. — Тарасе, ти це чуєш?
Тарас Григорович сидів, схиливши голову. Йому було ніяково, але й дружину він розумів. Справді, мати іноді занадто багато вимагала від Оксани.
— Третя умова, — продовжила Оксана, — ніхто не заходить до нашої кімнати без стуку. І ніхто не чіпає мої речі.
Це було боляче місце. Ганна Яківна мала звичку наводити лад у всьому домі, включаючи кімнату молодих. Вона перекладала Оксанині речі, читала її листи від подруг, навіть переставляла меблі на свій лад.
— А якщо я захочу пропилососити? — спитала свекруха.
— Попередьте заздалегідь. Постукайте, запитайте дозволу, — Оксана записала ще щось. — І четверта: раз на тиждень ми з Тарасом ідемо в кіно чи в гості. Самі, без вас.
— Це вже занадто! — вибухнула Ганна Яківна. — Сина в мене відбиваєш!
— Я не відбиваю! Я хочу проводити час із чоловіком! Нормальні подружжя так роблять!
Тарас Григорович підняв голову.
— А що, мам, це розумно. Ми ж молоді, хочеться іноді розважитися…
— Отак так! — Ганна Яківна розвела руками. — Проти мене всі! Гаразд, записуй далі свої умови!
Оксана подивилася на свекруху уважно. У її голосі пролунала якась розгубленість, навіть образа.
— Ганно Яківно, я не проти вас. Просто хочу, щоб ми всі жили спокійно.
— Спокійно… — свекруха важко сіла на стілець. — А як я житиму спокійно, якщо син від мене відвернеться?
Оксана відклала ручку, сіла навпроти.
— Ніхто не відвертається. Але ж розумієте, мені теж треба своє місце в цьому домі. Я ж не чужа.
— Не чужа-то не чужа, а рідною все одно не стала, — пробурчала Ганна Яківна.
— Чому? — здивувалася Оксана. — Я ж ваша невістка. Ми тепер родиА вранці вони всі разом випили кави, посміхнулися один одному, і з того дня почали навчатися жити по-новому — не як суперники, а як справжня родина.
