“Невістці ніхто не потрібен, навіть її власна дитина!” — історія жінки, яка не знає, що таке родина
Після весілля мого сина я сподівалася, що в нас у родині все буде добре. Але з першого дня я відчувала — з цією жінкою, Олесею, мені не по дорозі. Справа не в ревнощах, як можуть подумати. Я давно змирилася, що син виріс, одружився, і тепер у його житті з’явилася інша жінка. Я б і рада була її прийняти, підтримувати, бути поряд. Але чим далі, тим більше переконувалася — вона нікого не любить. Ні мене, ні мого сина, ні, що найжахливіше, навіть свою дитину.
Олеся з самого початку ставила на перше місце лише себе та свої бажання. Я помічала це ще до весілля, але думала, що, може, з появою дитини вона зміниться. Стане ніжнішою, турботливішою. Помилилася. Вона залишилася такою ж холодною. Мого сина, здається, сприймає як тимчасового помічника — допоки їй зручно.
До мене вони майже не приходили. Усі сімейні свята відбувалися в нас вдома, і тільки тоді Олеся з’являлася — вся в нарядах, з ідеальним манікюром, зачіскою, у дорогих сукнях. І все б нічого, але щоразу, дивлячись на сина, мені хотілося плакати. Він виглядав втомленим, запущеним, немов не чоловік у щасливому шлюбі, а людина, яка намагається вижити на чужій землі.
— Ой, Олесю, зовсім не доглядаєш за чоловіком, — якось обережно зауважила моя сестра за святковим столом.
Олеся лише усміхнулася:
— Я йому не нянька. Хай сам про себе дбає.
Я тоді мовчала. Хоч дуже хотілося вилити все, що накипіло. Але не хотіла псувати свято синові. Лише одна думка не давала спокою: “Чи не все одно їй, як він виглядає? Головне, щоб у неї вії були густі, а нігті — блискучі”.
Минуло трохи часу. Дзвонить мені син:
— Мам, можна я до тебе приїду? Треба трохи побути десь…
Голос хриплий, ледь чутний. Приїжджає через годину — блідий, з температурою, ледь стоїть. Я мало не знепритомніла, побачивши його. Виявилося, лікар призначив йому уколи — двічі на день, точно за розкладом. А Олеся… Олеся заявила:
— Я не збираюся за будильником схожати. Хай мама робить, якщо так переймається.
Ось і приїхав. Ось і “дружина”. Ні турботи, ні співчуття. Я думала, після такого він хоча б задумається про розлучення. Але ні, через кілька місяців вони вирішили… завести дитину.
Мій онук народився, але від матері я не побачила ні теплоти, ні любові. Усе робилося “за списком”: годувати, перев’язувати, класти спати. Ні поцілунків, ні обіймів — нічого живого. Машина, а не мати. Пам’ятаю, вони збиралися у відпустку. Олеся сказала, що дитину не візьме — “вона тільки зіпсує відпочинок”. Запропонувала залишити малюка у подруги. Ні мені, ні батькам чоловіка — усі працюємо. Син відмовився: не міг кинути дитину. В результаті вона поїхала сама.
Син залишився з сином. Готував, гуляв, доглядав. Усе сам. Після того випадку він вперше серйозно подумав про розлучення. Але, як завжди, пожалів, подумав — раптом вона зміниться. Не змінилася. Вони досі разом. Але все частіше син ночує в мене — після сварки та образ, які вже не може терпіти.
Олеся ж живе, наче самотня. Їй ніхто не потрібен. Чоловік — сусід по кімнаті. Дитина — зайва клопітка. Я не розумію… Навіщо виходити заміж, якщо ти не готова до родини? Навіщо народжувати, якщо дитина тобі не потрібна? Заради чого? Заради галочки?
Мій син страждає. Я це бачу. Але все ще сподівається. І я все ще чекаю, коли він наречЯ лише молюся, щоб він колись зрозумів, що справжнє щастя — це бути поруч із тими, хто любить тебе без умов.
