**ОЛЕНЬКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВИДЖЕНОЇ НЕВІСТКИ**
Коли Микола привів до дому свою дівчину Олену, у хаті стало тихо, немов перед грізою. Батько, Іван Петрович, мовчки сидів у кутку — ні словечка, ні за, ні проти. Здавалося, його думка тут і не потрібна. А от мати, Ганна Степанівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди засипати Олену питаннями. Дивилася на неї з підозрою, ніби намагалася розгледіти обман чи щось «не те».
Олена їй відразу не сподобалася. Маленька, неяскрава, одягнена просто — наче школярка. Дві косички лише підкреслювали це враження. Де манікюр? Де макіяж? Де стиль? Ні, не таку вона бачила для свого єдиного сина. Ось у сусідів донька Марічка — висока, гарна, батько — директор заводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка за Миколою давно закохана. Ось кого варто було брати за дружину, а не цю… сіру мишку.
Але Микола був непохитний. Кохав Оленку до божевілля. Коли мати відвела його у бік і почала переконувати подумати про Марічку, він різко обірвав:
— Я Олену люблю. Ми вже подали заяву. Годі, мамо, цих розмов.
Весілля відбулося тихо, скромно — так хотіла Олена. Казала, що гроші краще на життя залишити. Миколина мати була в люті, вважала це соромом. Але син і тут став на бік дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Степанівна постійно докоряла невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає абияк. Микола довго терпів, але одного разу сказав твердо:
— Переїжджаємо.
Зняли квартиру. Грошей не вистачало, було важко, але він працював не покладаючи рук. Потім взагалі задумав будувати свій дім. А тут ще Олена пішла вчитися на вчителя — допомоги від неї мало. Все трималося на Миколіному наполегливому характері.
Олена вчилася старанно, закінчила із червоним дипломом. Радісна, побігла до свекрухи — думала, може, тепер та побачить, що вона старається. Але Ганна Степанівна лише буркнула:
— Мучиш ти мого сина. Не таку дружину вибрав, Микола. З Марічкою тобі було б легше.
Олена вийшла зі сльозами. Миколі не скаржилася. У її житті й так було багато болю. Батько пішов, коли мати спилася. А мати, хоч і любила доньку, у запоях перетворювалася на жахливу, чужу. Олена голодувала, ховалася від п’яних гостей. І лише Миколина любов стала її порятунком.
Вони облаштували будинок, народилися діти. Спочатку вона працювала вчителем, потім стала завучем. З’явилися два сини — Андрійко і Денис. Свекруха онуків обожнювала. Нянчилася із задоволенням, але до Олени ставилася так само холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт — бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім і другий. Дім спорожнів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Степанівна залишилася одна, але навіть тепер не хотіла заходити до Олени в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Олені виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоч і сиділа осторонь. У розпал веселості Олені раптом стало погано. Сіла, зблідла. Усі перелякалися.
Наступного дня вона пішла до лікарні. Повернулася з новиною, від якої сама оніміла: вона вагітна. Миколі розповіла ввечері. Він мовчав довго, потім промовив м’яко:
— Пізно вже нам, Оленко. Треба позбавитися. Люди сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася сама, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Рідної матері вже не було, поговорити ні з ким. Думала: хоч почує від неї жорстке слово, і тоді легше буде вирішитись…
Ганна Степанівна мовчала. А потім раптом розплакалася. Розповіла, як Микола народився слабким, як вона рятувала його ночами, як боялася втратити. Олена мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — вперше. І сама розридалася, почала говорити про дитинство, про матеріні запої, про страх і голод.
Плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в ту мить — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Миколо. Я до Оленки, — сказала вона.
Олена заплакала. Ніхто її так ніколи не називав — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Степанівна взяла Олену за руку:
— Навіть не думай позбавлятися. Дитину породимо. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Миколі я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час у Олени народилася донька — Ганнуся. Така гарнюня, з кучерявим волоссям і довжелезними віями. Коли її поклали на груди матері, та не втрималася і розплакалася — від щастя.
Микола і свекруха зустрічали їх із пологового. Ганна Степанівна продала стару квартиру і переїхала ближЗа вікном золотіло осіннє сонце, а в будинку, де тепер жили три покоління, нарешті поселилася справжня родинна теплота.
