Моя невістка навіть чай не може заварити. А її страви — це справжній жах, — стогне свекруха, тримаючи в руках ножа й купу картоплі.
— Навіщо тобі стільки картоплі в трилітровій банці? І кому цей величезний казанок борщу, якщо ти живеш сама? — запитала я у подруги.
— Все для сина. Шкода мені його, — відповіла вона, важко зітхаючи. — Його дружина й солодкої води не приготує. Не кажучи вже про їжу — або напівфабрикати в мікрохвильовці, замовлення з доставки. Постійно щось заморожене, пересолене, жирне… А він не залізний. Шлунок теж не вічний. Ось нарізала салат, зварила борщ, картоплю в банку. Нехай хоча раз поїсть як людина. Прийде з роботи, відкриє — і страва готова. Чи м’ясо з картоплею на сковорідку — швидко і смачно.
Тепер я розповім цю історію від себе. Може, тоді ви зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну щілину сімейного життя. Не втручаюся. Син сам обрав собі жінку. Вона, здавалося б, гарна, чемна. Але… готувати не вміє. Головне — не хоче вчитися. В неї позиція: «Ми обидва працюємо — отже, і вдома все порівну. Готуємо разом». Теоретично — правильно. Але на практиці? Локшина з пакетика, смажені вареники і соуси з порошку.
Весь час кудись біжать. Їдять на ходу. Швидше з’їсти, швидше лігти. Куди так поспішають? До Instagram? До TikTok? У них навіть дітей немає. Чому б не приготувати нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Ви запитаєте: звідки я це знаю, якщо не встряю? А ось звідки. Мій син став частим гостей. Приходить і просить їсти. Так, між іншим: «Мамо, є щось перекусити?» Спочатку думала — просто сумує за маминим борщем. А потім прямо запитала: «Ти взагалі щось їси вдома?»
І він розповів. Так, іноді готують. Але переважно — замовляють. Швидко, не смачно і дорого. Бувала у них кілька разів — все смачно, красиво… Але виявилося — це ресторанна доставка. Підігріли, виклали у тарілки — і вечеря готова.
Я ледь не заплакала. Він у мене не принц, звичайно. Чоловік, який працює по десять годин, приходить додому і їсть булку з ковбасою. А вона? Як майбутня мати, вона так годуватиме дитину? Бургерами з коробки?
Ні, я не лізу з настановами. Не буду вчити її готувати — пізно. Якщо її мати не навчила, то я тим більше. Тільки відносини зіпсую. Навіщо мені це?
Тому я роблю по-іншому. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Він несе додому — і їсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіали дивитися? Краще борщу зваря. Це не подвиг, не шахта. Просто турбота. Материнська.
Може, ви скажете — не треба так допомагати. Він уже дорослий. Але коли він стоїть на порозі, голодний, втомлений — моє серце не витримує. Я ж мати. І не можу зрозуміти цих нових жінок. Готування — це не приниження, не каторга. Це любов. Звичайна, тепла, повсякденна.
А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим світом, де доставка ближче, ніж казанок…
